Частина 1. Глава 2

Минуло кілька місяців відтоді, як ми стали власниками мініферми. Ейфорія від самого факту, що ми — бізнесмени, поволі розчинилася в реальності: відповідальність, нескінченні клопоти й не така вже й романтична, відверто брудна робота. Кожного дня треба було возити корм, носити здалеку воду, прибирати, чистити, лагодити, обліковувати, продавати, планувати… І при цьому якось відвідувати пари, бо формально я ще залишався студентом магістратури.

— Чия цього тижня черга гівно виносити? — почув я у слухавці стомлений голос Дениса.

— Давай я, — зітхнув я. — Ти й так тягнув усе, поки я хворів.

Мені зовсім не хотілося провонюватися курником напередодні побачення з Юлею, але совість не дозволяла відмазатись. Справа — перш за все. Я поїхав через пів міста до гаражного кооперативу і за пів години стояв біля входу у підвал. Затамувавши подих, я відкрив люк і зробив крок униз.

Клітки, поїлки, годівниці, запахи, від яких до горла підкочував ком… Минуло понад година, перш ніж я впорався. Ще двадцять хвилин пішло на те, щоб повернути собі людський вигляд. Я вже замкнув гараж, коли згадав, що не все зробив. Не бажаючи втрачати час, кинув шість мішків із послідом у багажник і натиснув на газ.

Я ненавиджу спізнення і сам завжди намагаюся не запізнюватися. Тож, аби встигнути на зустріч із Юлею, довелося їхати швидше, ніж дозволяють правила. Про вантаж у багажнику я, звісно, забув. На одному зі світлофорів якийсь псих на “дев’ятці” вискочив на зустрічну, і я, щоб не врізатись, різко звернув праворуч. Позаду щось грюкнуло. Я глянув у дзеркало — нічого. Знизав плечима й поїхав далі.

Біля підземного переходу, не доїжджаючи до Юлиного гуртожитку, стояв невеликий квітковий магазин. У вітрині майорів розкішний букет темно-червоних троянд. Рішення прийшло миттєво. Я натиснув на гальма. Машина здригнулася, щось глухо стукнуло ззаду. Вискочив — нікого. Навіть подряпини немає на бампері.

— Оце нерви, — пробурмотів я й рушив до магазину.

Через кілька хвилин стояв біля Юлиного гуртожитку з букетом і дурнуватою усмішкою. Юля вийшла і я завмер. Вона була гарною дівчиною, але зараз я ледь впізнав спортивну лялечку у граційній леді. Її зазвичай рівне русяве волосся зібране у високий хвіст, цього разу спадало м’якими кучерями, що виблискували у світлі ліхтарів. Легкий макіяж підкреслював очі. Замість спортивного одягу — сукня, яка огортала її фігуру підкреслюючи високі груди та пружні округлі сідниці. На ногах не фірмові Найки, а замшеві чоботи на шпиці.

Я машинально глянув на свої черевики — чи не в грязюці? І в ту ж мить мене прошив холодний піт: а якщо від мене тхне курником?..

Юля підійшла ближче, усміхнулася.

— Привіт. Ще трохи і я б подумала, що ти чекаєш не мене, — кинула вона з лукавим прищуром.

— О, Юль! Ти! Привіт! — удав, що справді когось виглядав.

— От дурник, — засміялася вона, обіймаючи мене.

— Куди поїдемо? — запитав я, відчиняючи їй дверцята.

— У Бровари, до твоїх друзів. А далі — як піде. Минулого разу було весело, — загадково сказала вона, і її очі спалахнули вогником.

Та раптом Юля насупилася. Її ніздрі ледь помітно здригнулися.

— Щось не так? — обережно спитав я, відчуваючи, як у душі холоне. Невже справді тхне?..

— Здається, нас зупиняють, — сказала вона, вказуючи вперед.

Ми якраз підїжджали до КПП на виїзді з міста, і поліцейський показував, щоб я припаркувався на узбіччі.

— План “Перехоплення”, — коротко пояснив інспектор, коли я опустив вікно. — У місті викрали людину. За орієнтуванням чорна BMW п’ятірка. Для перевірки відкрийте, будь ласка, салон і багажник.

Сперечатися не було сенсу. Я відкрив дверцята, інспектор швидко оглянув салон і підійшов до багажника. Коли кришка піднялася, він застиг.

— Це… що таке?

По всьому багажнику розлетівся вміст мішків.

— Добрива, — відповів я максимально спокійно.

Інспектор відступив, зморщивши ніс.

— Їдьте, — махнув рукою, і ми рушили далі.

— Знову когось викрали, — промовив я, намагаючись зберігати спокій після побаченого.

— Жах… Сподіваюся, знайдуть, — відповіла Юля, але в її погляді ще жевріла підозра: запах вона, здається, таки відчула.

За десять хвилин ми під’їхали до будинку Роми. Там уже чекали наші друзі.

— Я з усіма домовилася ще вдень, — сказала Юля. — Я, як і ти, люблю сюрпризи. Впевнена, ти теж запропонував би відзначити цей день разом.

Мене ніби блискавкою вдарило. Річниця. Повністю забув. І про подарунок також. А єдиний сюрприз, який я сьогодні влаштував, уже побачив інспектор поліції в багажнику.

— Ромчик, можна тебе на хвилинку? — відтягнув я друга в бік, поспіхом обмірковуючи, як виправити ситуацію.

— Мда… шляпа повна, — коротко резюмував Рома. Він завжди був небагатослівним, але я знав, що на нього можна покластися. — Давай ключі від машини. Я вас довезу до “Аврори”, а поки ви там розсядитися та зробите замовлення , я зганяю в одне місце.

Розпитувати часу не було. Просто простягнув ключі.

— Сьогодні я ваш особистий водій, — підморгнув Рома Юлі й завів двигун.

— Цікавий початок, — посміхнулася вона й витягла долоню, пальці якої були переплетені з моїми.

Коли ми зупинилися біля нашого улюбленого закладу, Рома залишив нас і поїхав “організовувати сюрприз”. Я стояв на сходах “Аврори”, намагаючись виглядати невимушено. Залишалося тільки сподіватися на те, що облажатися сильніше, ніж я це вже зробив — неможливо. Хоча, як показало життя — неможливого не буває.