Частина 1. Глава 1

Глава 1

Коли мені виповнилося сімнадцять, я стояв на порозі великої невідомості. Школа добігала кінця, попереду майоріло туманне майбутнє, яке я уявляв хіба що приблизно. Побічний ефект совкової пропаганди, що вперто чіплялася за життя навіть після смерті Союзу, тихо й методично робив своє — підсовував свіжим головам заїжджені мрії, вкручував у свідомості “правильні” лозунги, намагаючись загнати нас у старе, каламутне русло дорослого життя.

На щастя, боги тоді схаменулися. Вони відігнали від мене думки про кар’єру міліціонера, які якийсь час настирливо крутилися в голові. Я вирішив триматися в ногу з однокласниками і податися до університету. Склав вступні іспити й уже в середині травня знав: на мене чекають політехнічний інститут, гуртожиток зі своєю атмосферою, а ще — кардинальні зміни.

Та я не підозрював, що зміни торкнуться світогляду, а отже, і вектору життя.

— Триндюлєй відгрібатимеш, — заявив мені майбутній сусід по блоку й за сумісництвом студентський комендант, коли ми піднімалися сходами до моєї нової кімнати.

— Мало в кого виходило, — тихо, але твердо відповів я.

Я не любив бійок, проте й на шию нікому не дозволяв вилазити. Батько ще змалку повторював: із людиною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися. Сила не головне. Головне — характер.

— Розслабся, все нормально буде. Жартую я, — приховано за усмішкою дав задню сусід, і більше не намагався мене зачіпати.

Студентське життя закрутило швидше, ніж встиг розпакувати речі. Нові знайомства сипалися, як попкорн з переповненого відерка. З’явилися друзі, з якими підтримую зв’язок і досі. Дні пролітали, немов стовпи за вікном швидкісного потягу. Навчання займало далеко не весь час і вже з першого курсу я підробляв у нічній друкарні. Ми з Денисом, моїм найкращим другом, робили рекламну продукцію й показували справжні дива швидкості. Платили непогано, і ми, молоді та голодні до життя, почувалися майже багатіями.

Та з часом на нас почали дивитися косо штатні працівники. Як виявилося, через наш “ентузіазм” їм постійно піднімали плани. А одного дня, напередодні виборів, коли вся друкарня кипіла, наче казан гороху, начальник нічної зміни сповістив:

— З цього тижня ви отримуєте ставку, як усі. Без виробітку.

Норми при цьому залишилися ті самі. Ми з Денисом переглянулися і більше нас у друкарні не бачили.

Минуло два з половиною роки. Ми змінили ще кілька робіт, і я щоразу переконувався: якщо працюєш на когось — рано чи пізно тебе спробують надурити. Тоді я ще не усвідомлював, наскільки ця думка влучна.

Денис отримав диплом, влаштувався на завод за спеціальністю й з’їхав із гуртожитку. Кілька старших друзів теж роз’їхалися по домівках. І я раптом залишився сам.

Одногрупники, сусіди, знайомі — це все було не те. Ті хлопці, що випустилися, були більше, ніж друзі. Вони стали частиною мого життя, і коли їх не стало поруч, я вперше в житті відчув самотність в оточенні людей.

До того ж я остаточно заплутався. Не знав, навіщо вчуся, чого хочу, куди йду. На додачу не клеїлося й особисте. Майбутнє ніби розчинилося, перетворилося на сіру примару невідомості, втікало від мене. І тоді вперше тіло нагадало мені: якщо не знаєш, куди рухаєшся, — можеш просто зупинитися.

Затяжний кашель мало не коштував мені життя. Я й досі пам’ятаю момент, коли зрозумів, що секунду тому зробив останній вдих, а наступного може не бути.

Життя раптово набуває глибинного сенсу, наповнюється яскравими фарбами, заграє новими акордами… але закінчується.

Та сталося диво. Доля дала мені шанс і я безмежно вдячний їй за це. Критичний стан відступив раптово, але ранковий кашель став мені нагадуванням, що життя може раптово скінчитися. Тому кожен новий день я навчився зустрічати як подарунок долі та джерело нових можливостей.

Після четвертого курсу я переселився до нового друга — Санька із сусідньої кімнати. Він щойно перейшов на другий курс, але спільну мову ми знайшли ще тоді, коли він лише заїхав до нас у блок.

Якось лежав я на другому ярусі жорсткого дерев’яного ліжка й прокручував у голові варіанти свого призначення в житті. Чим би я хотів далі займатися. На розум йшли все нові й нові ідеї: фотостудія, магазин побутової хімії, туристична агенція…

Телефонний дзвінок перервав роздуми.

— Здорова! — пролунав у слухавці знайомий, життєрадісний голос Дениса. — Не розбудив?

— Привіт. За вікном день, здається, — пробурмотів я.

— Коли це тобі заважало? — засміявся він.

— Говори вже по суті, якщо маєш щось серйозне.

— Поки ти там стелю підпираєш, я одну цікаву справу нарив.

— З усього, що нарив, двадцять відсотків державі, — не втримався я від дурного жарту. — Або навпаки, не пам’ятаю точно.

— Потім поділимося, — відмахнувся Денис. — Пам’ятаєш, ти колись хотів курячу ферму?

— Було діло, — насторожився і водночас зацікавився я.

— Так ось, є варіант. І будувати нічого не треба — усе вже працює, треба тільки розвивати.

— Ти серйозно?

— Ні, бляха, тренуюся перед фестивалем дебільного гумору, тема — “Птахівництво і ми”. Звісно серйозно! Давай зустрінемось, якщо тобі це ще цікаво.

Ми зустрілися того ж вечора. Денис із нездоровим ентузіазмом в подробицях виклав свою їдею купити готову перепелину ферму, а я уважно слухав і з ще більш хворим ентузіазмом цією ідеєю захоплювався.

Наступного дня, в одному з гаражних кооперативів спального району столиці, ми відраховували колишньому господареві "успішного бізнесу" потрібну суму. Тоді я звичайно ж не здогадувався, що моє життя втретє, після смерті батька та дивовижного власного зцілення, ділилося на "до" і "після".