45

      В неділю ввечері Ліза прийнялась збирати підручники на навчання. Вчити домашнє завдання вона і не намагалась, було пропущено цілий тиждень і їй потрібен час, щоб все це наздогнати. Дівчина була впевнена, що вчителі її зрозуміють і допоможуть наздогнати матеріал. А ще Ліза думала про те, як до неї тепер ставитимуться однокласники, що вони про неї думають. Адже дехто може вирішити, що Ліза сама вляпалась в цю історію. Всі ж знають історію про занедбанні гаражі за школою. Мама питала чи не хоче вона сходити до психолога. Ні, не хоче. Вона не хоче говорити про те, що сталось, взагалі не хоче цього згадувати. Ліза не розуміла теперішнього свого стану. Ще кілька днів тому вона мріяла спати у своєму домі і щоб поруч були рідні. Зараз це є, але все одно їй чогось не вистачає. Ці думки Лізи перебив легенький стукіт у двері її кімнати. Потім вони легенько відкрились і у кімнату заглянула мама.

- Донечко, до тебе гості! – Лагідно сказала вона. Тільки Ліза хотіла сказати, що вже збирається лягати в ліжко, як до кімнати увійшла Поліна. А от її справді Лізі не вистачало.

- Привіт! – Злегка посміхнулась Поліна, але Ліза помітила, що усміхається подруга не так безтурботно, як раніше. І за її усмішкою приховується багато пережитого.

- Привіт, заходь! – Ліза теж намагалась усміхнутись і розуміла, що це їй не дуже вдається.

- Добре, дівчатка, залишу вас. Чай будете? – Турботливо запропонувала мама.

- Дякую,  але ні, я тільки що попила вдома. – Відмовилась Поліна.

- Я також не буду. – Ліза не хотіла завдавати мамі клопотів, вона й так настраждалась добре через неї.

- Просто чай. – Якось замріяно сказала Поліна. – Сьогодні ми так легко від нього відмовляємось, а ось в цю холодну ніч у лісі, він для нас став би розкішшю.

- Так. Ця ситуація навчила нас цінувати прості речі.

- І ще багато чого. Як ти?

- Сама не знаю. Збираюсь завтра до школи, а далі буде видно…

- Я також. Але так боюсь запитань і від однокласників, і від вчителів.

- Я надіюсь, що хоч вчителі будуть коректні. Знаєш, я відчуваю себе так, ніби повернулась з якось подорожі, і не можу налаштуватись на звичне життя.

- Так, тільки після подорожі зазвичай лишаються приємні спогади…

- Так з нами трапилось багато страшних речей, хоча було дещо й хороше.

- Надто мало його було. – Зітхнула Поліна. І щоб не продовжувати цю тему, заговорила про інше. – До речі, я відновила свій старий мобільний номер. Так що можеш знову на нього дзвонити.

- А телефон твій знайшли?

-  Так, але зараз він у міліції, тато купив мені новий.

-Так швидко?

- Я ж не можу без телефону. А якщо мені хтось буде дзвонити…

- Телефон Ореста теж лишився в гаражах.

- Так, але я не про нього.

- Ти не будеш з ним зустрічатись?

- Хіба що випадково десь перетнемось. Про те, що між нами кінець, я вирішила ще в той страшний вечір. Він же мене використовував.

- А якщо він вибачиться?

- Так, вибачати треба. Але якби не його вчинок, то всього страхіття в нашому житті не було б!

- Ти його більше не кохаєш?

- Не знаю. Мабуть, що ні. Але, може, це звичка, тільки все одно сумую за ним.

- Ми тоді так розійшлись, навіть, не попрощались із ними…

- Так. Просто ми тоді були надто втомлені. Ти сумуєш за Денисом?

- Ні, звичайно. Просто не можу звикнути, що ми тепер вдома, поруч із батьками, а не з хлопцями. А чому ти питаєш?

- Хіба він тобі не подобається?

- Ну, подобається. Він хороша людина, не такий, як Орест.

- Не такий… - Повторила Поліна, і Лізі здалось, що вона образила подругу.

- Хоча ця історія може змінити на краще і Ореста. – Ліза намагалась не засмучувати подругу.

- Не вірю, що люди можуть мінятись. Добре, мені пора йти. Завтра зайду за тобою зранку. – Поспішила розпрощатись Поліна. А Ліза лягла у своє ліжко. Вона думала про майбутній день у школі. І як ці всі події вплинуть на її життя. Та одне дівчина знала точно, так, як було раніше, уже не буде.  

    Наступного дня Поліна, як і обіцяла, зайшла до Лізи перед школою. Остання вже чекала на подругу. І дівчата, ніби з ними нічого і не сталось, спокійно пішли до школи. Так, звичайно, не обійшлось без питань цікавих однокласників, та дівчата відповідали коротко, і пообіцяли розказати всі подробиці трохи пізніше, коли трохи отямляться від пережитого. На щастя, однокласники віднеслись до цього із розумінням і не стали мучити дівчат зайвими питаннями.

    Трохи по-іншому все відбувалось у класі Дениса та Ореста. Денис завжди на навчання приходив одним із перших, цей раз не був винятком. Сьогодні відкривши двері свого класу, Денис помітив лише Мирослава, який був його товаришем і ніколи не ставив багато питань.

- Привіт, ти як? – Спитав Мирослав, коли Денис привітався із ним.