37

    Щойно їм відповіли, Денис, навіть не привітавшись, назвав  їхні імена та те, що їх вже, швидше за все розшукують. І додав, що вони самі не знають де знаходяться.   

- Як називається ваше село? – Швидко перепитала Поліна у хлопчика.

- П'ятигори! – Здивовано сказав школяр.

   Денис це почув і передав поліції. Там сказали Денису, що все перевірять і скоро приїдуть за ними, щоб вони лишались на цьому ж місці, де є і попередили про відповідальність у разі надання неправдивої інформації. Денис пообіцяв, що будуть чекати на зупинці і завершив дзвінок.

- Дякуємо тобі! – Сказав Денис хлопчику, повертаючи телефон, - ти не уявляєш як нам допоміг!

- А ми навіть не знаємо, як тобі віддячити!

- Ось візьми, це все, що у нас зараз є! – Ліза простягнула хлопчику п’ятдесят гривень.

- Та не потрібно, магазина у нас в селі немає, а в місто мене батьки не беруть! – Сказав він, дуже  здивувавши молодих людей. – Я мушу йти, бо вже точно спізнюся!

- А як тебе звати? – Спитала Поліна.

- Максим!

- Максиме, ми з тобою ще обов’язково зустрінемось! – Сказав Денис йому у слід.

- Максиме, ти що там робиш? Чому ще не в школі? – Раптом із двору, де жив Максим, вискочила жіночка і рушила до них. – Чому ти з незнайомцями говориш? Ану, бігом у школу.

- Мама! – Ніби вибачаючись, сказав Максим. – Бувайте! Мамо, я вже йду! – Максим рушив на сусідню вулицю. Жінка все одно прийшла до молодих людей.

- Ви чому малого чіпаєте? – Спитала в них вона.

- У вас дуже хороший син! – Спокійно відповіла їй Ліза.

- Хороший. Але ви його для чого чіпаєте? Мені дзвонила сусідка і казала, що ви тут неясно звідки взялись і вештаєтесь по хатах.

- Дзвонила? Дивно, у вас же тут у всіх телефони не працюють? – Іронічно сказала Поліна.

- Ходімо на зупинку! – Запропонував Денис. – Не хвилюйтесь, не будемо більше вештатись по ваших хатах. А людяності повчіться у вашого сина.

    На цьому вони розійшлись. Жінка мовчки пішли до свого будинку, а старшокласники пройшли до зупинки і стали чекати там на допомогу. На зупинці була стара лавочка і молоді люди присіли на неї.

- Не віриться, що все страхіття скоро закінчиться! – Сказала Поліна.

- Я так хочу вже додому, так хочу побачити батьків і сестричку. Обійняти їх і виспатись у своєму ліжку! – Майже через сльози говорила Ліза.

- А я ще хочу прийняти теплу ванну! А потім закритись у своїй кімнаті і щоб довго-довго мене ніхто не чіпав. – Розповіла Поліна.

- Так. Дійсно хочеться спокою і обійняти рідних. – Погодився з дівчатами Денис. Орест, як завжди, був осторонь їхніх бесід.

– А тобі, Оресте, чого хочеться? – Все ж спитала у нього Поліна. –  Скоріше розповісти про свою пригоду друзям, щоб усі дізнались який ти крутий?

- Хоч вір, хоч не вір, але – ні! Хіба що вдома, за чашкою чаю, розказати все батькові, бо він казав, що я живу у своєму світі без проблем, бо їх усіх він за мене вирішує! Казав, що, при маленьких труднощах, я не виживу. Я ж доведу йому протилежне!

- У тебе складні відносини з батьком? – Поцікавився Денис.

- Та ніби нормальні. – Відповів Орест. – Просто він вважає мене розбалуваним хлопчиськом, у якого все є завдяки йому.

-    Але ж по великому рахунку, це правда! – Не подумавши про реакцію Ореста, сказала Поліна.

- По великому рахунку. – Просто повторив Орест і вирішив змінити тему. – Як ви думаєте, довго нам чекати на поліцію?

- Не думаю, що по цій дорозі вони приїдуть дуже швидко! А ще поки перевірять всю інформацію. – Вирішив Денис. – Так, що можеш розповісти нам свою історію, як ти перетворився на розбалуваного хлопчиська.

- Ніяк. Я просто таким був. Ще з дитинства мої батьки давали мені все на що я показував пальчиком. Потім я підріс і навчився брати сам. А коли брав, те що не можна було, батько завжди мене прикривав. А потім довго читав моралі. Я цього не любив. І в цей момент думав, що справді не буду більше погано поводитись. Та проходив час і мені знову хотілось пригод. Наприклад, покататись на новій машині сусіда чи порозважатись із рушницею батька.

- Нічого собі! – Здивувалась Ліза. – Ти й так робив?

- Так і по-іншому. З десяти років батько мене вчив водити авто і стріляти зі зброї. Потім сам пожалкував про це.

- Ти когось вбив? – Злякано спитала Поліна.

- Ні. Тільки один раз і друзями, обстріляли вікна на дачі сусідки. Ми знали, що у будинку нічого не було. Сусідка була на городі  і викликала міліцію, вирішила, що на неї вирішили вчинити напад.

- І що вас знайшли? – Спитала Ліза.

- Звичайно. Але батько все владнав.

- І знову читав моралі?

- А як же! Чим він мені тільки не погрожував, але жодну з погроз не реалізував.

- Так, весело тобі жилось! І надалі так робитимеш?