36

   Село це і справді було дуже маленьким і складалось з двох паралельних вулиць. Одну з них молоді люди вже пройшли. Чи варто йти на паралельну? На цій ніхто із зустрічних не хотів з ними спілкуватись. Розраховувати на те, що на сусідній живуть приязніші люди навряд чи можна. По центру між обома вулицями стояла стара обдерта зупинка. Мабуть, саме сюди доїжджає автобус. Далі була лише вузька дорога, куди вона веде невідомо.

- Що будемо робити? – Розчаровано спитала Поліна.

- У нас лишається два виходи – або йти на зупинку і чекати автобус, який невідомо коли приїде, або йти вперед дорогою, яка невідомо куди приведе! – Підбив підсумок Денис.

- У нас навіть грошей не має на автобус, а навряд чи водій погодиться нас так везти. – Сказала Поліна.

- Так, у мене було кілька гривень, але я, мабуть, їх загубив чи вони лишились у кишенях одягу, який довелось змінити. – Розповів Орест.

- У мене теж саме. – Додав Денис.

- А я знайшла у себе в сумочці п’ятдесят гривень, хоча цього, мабуть, буде мало! – Сказала Ліза. – А те, що нам хтось тут позичить, то сподіватись не варто.

- Цікаво, зараз всі такі люди чи лише в цьому селі? – Для Поліни, яка по характеру була доброю і довірливою дівчиною, було важко сприйняти таке відношення людей.

- Зараз люди не довіряють незнайомцям, просто ми ще не стикались із таким реальним дорослим життям, коли дуже потрібна допомога. – Досить точно сказав Денис.

- То що ми чекаємо автобус чи йдемо далі? – Спитав Орест.

- Якби ж хтось сказав нам скільки йти? – Ліза дивилась на пусті вулиці і шукала хоч якусь маленьку надію на допомогу. І тут раптом із останньої  хати на вулиці, звідки вийшли старшокласники вискочив хлопчина років десяти.  У нього на плечах був рюкзак і видно, що він поспішав до школи, яка була на сусідній вулиці.

- Зачекай, будь ласка! – Звернувся до нього Денис і хлопчик зупинився. – Можна тебе щось запитати?

- Я до школи поспішаю! – Зовсім не здивував він своєю відповіддю. Але тут, мабуть, перемогла дитяча цікавість і хлопчина додав: - Гаразд, тільки швидко.

- Скажи, а коли сюди приїздить автобус? – Денис намагався говорити зі школярем швидко і доброзичливо.

- Цей, що уранці вже поїхав, далі буде аж о п’ятій вечора.

- А до найближчого села від вас далеко? – Поцікавився Орест.

- Не знаю, я пішки не ходив. Трохи є. Як їхати до міста, то десь на середині дорозі буде. – Сказав хлопець і рушив вже йти.

- А, може, в тебе є мобільний телефон? – Вже у слід сказала йому Поліна.

- Є! – Гордо сказав хлопець. А потім трохи похнюплено додав: - Але він кнопковий і некрутий!

- А можна з нього подзвонити? – Досить обережно спитав Денис.

- Не можна. Там грошей нема! – Відповів хлопчина.

- Але ж він у тебе працює? – Перепитав Орест.

- Працює, я його використовую, як калькулятор, ну і ігри граю часом.

- Послухай, нам потрібно зателефонувати у міліцію, а туди дзвінки безкоштовні, дозволиш? – Орест з надією дивився на хлопця, якого заінтригувало таке прохання.

- Але я сам наберу!

- Домовились! – Хлопчина зняв рюкзак з плечей і дістав з нього старий поношений телефон.

- 102? – Перепитав він.

- Так, набирай! – Нетерпляче сказав Орест, йому, як і всім не вірилось, що хоч щось їм вдасться. Хлопчина, не поспішаючи набрав номер і дав телефон у руку Оресту, але той передав його Денису.

- Говори, в тебе краще вийде! – Сказав він.