35

- Що робитимемо далі? – Спитав Орест, коли вони вже добре відірвались від будинку бабусі.

- Ми врятовані! – Раптом крикнула Ліза. Я бачу будинки, там село!

  І дійсно прямо перед ними розкинулось невеличке село. Отже, вони йшли правильно, а бабуся хотіла їх обдурити. 

- Ходімо швидше, бо тут ще трохи потрібно пройти! – Запропонував Денис.

     Старшокласники помітили польову дорогу, але вирішили її обминути і йти полем, аби скоротити свій шлях. Тепер, коли вони хоч трохи відпочили і дівчата були взутті йти можна було швидше. Та й дорога тут була краща. Поле швидше за все не оброблялось кілька років, бо на ньому росла лише трава та бур'яни. Молоді люди зрізали шлях і вже скоро перед ними показався перший будинок у селі.  Будиночок цей виглядав небагато: не зовсім нова покрівля, трохи подряпаний фасад, по двору розкидані якісь господарчі речі. Будинок, в якому заночували молоді люди, був на багато кращий.

- Ну що зайдемо у двір? – Запитав Денис. – Чи підемо до наступного?

- Давайте, почнемо із цього! Чому нам вибирати? – Вирішила Поліна.

    Вони звернули у двір, де не було воріт, лише невеликий, трохи похилений паркан. Почувся гавкіт собаки. Скоро із будинку вийшов літній чоловік.

- Чого вам? – Не дуже дружелюбно запитав дідусь.

- Доброго дня, нам потрібна ваша допомога! – Перша почала говорити Ліза.

- Ні, грошей у мене не має!

- Та нам не гроші потрібні! – Відразу заперечив Орест

- Нам дуже потрібно зателефонувати! Ви не могли б нам дати на хвилину телефон?

- Який ще телефон? Не має у мене телефону!

- А як ви із дітьми спілкуєтесь? – Поцікавилась у нього Поліна.

- Мій син пішов щойно на роботу і забрав телефон. У мене нічого немає! Ідіть звідси. – Старенький геть був не радий незнайомцям, і старшокласникам нічого не лишалось, як покинути його двір. Далі вони пішли у двір навпроти. Там люди жили незаможніше, як і у попередньому. Щойно вони зайшли, як їм на зустріч вийшла жінка, яка вела за руку невелику дівчинку до школи. Молоді люди привітались із нею і також попросили телефон.

- Телефон? – Здивовано перепитала жінка. – У мене там не має на рахунку!

- А, може, у когось з ваших родичів можна попросити! – Не здавалась Поліна.

- Нікого немає вдома! Я поспішаю! Моя дитина запізниться до школи.

- А до школи звідси далеко? Можливо, там є телефон?

- Ви що? Там лише початкова школа, дві старших вчительки, не ходіть і заважайте їм!

   Жінка швидко пішла дорогою у бік села і молодим людям нічого не лишалось, як шукати ще когось. Наступна садиба, на їх шляху видалася заможнішою за попередніх. В дворі росла зелена трава, стояла гарна дерев'яна гойдалка, маойріли квіти. На дверях був дзвінок. Поліна обережно подзвонила.

- Відкрито, заходьте! – Почули вони привітний жіночий голос із середини і, надіючись, що на цей раз їм пощастить, увійшли. Щойно молоді люди закрили за собою двері будинку, як вулицею почувся шум двигуна авто, але вони не звернули на це уваги і не помітили, як на великій швидкості джип промайнув дорогою, де вони щойно йшли.

- Доброго дня! – Голосно привітався Денис.

- А ви хто такі? – До них вибігла жіночка середнього віку.

- Нам дуже потрібна допомога! Ми заблукали в лісі! – Спробувала пояснити Ліза.

- В якому ще лісі! Тут ого як далеко до лісу! Ану геть звідси, а то міліцію викличу.

- Ми були б вам дуже вдячні за це! – Відповів спокійно Денис. – Ми справді заблукали у лісі і прийшло сюди кілька кілометрів. Нас напевно шукають наші рідні! Допоможіть нам, будь ласка!

- Не дуріть мене! Знаю, я ваші історії. Всі ви такі! Ідуть звідси негайно.

- Гаразд, але скажіть нам, що у вас в селі тут є? Може, пошта чи медпункт. Звідки ми могли б зателефонувати. Або чим можна дістатись до найближчого міста? – Спробував хоч чогось добитись Денис.    

- Автобус до району вже поїхав, ви ж, мабуть, ним і дістались сюди! А тепер казочки розказуєте! Були тут вже такі, просили теж допомоги, а потім люди грошей не дораховувались.

- Ми справді не такі! – Заперечила Ліза. А наступний автобус коли буде?  

- Аж увечері! Цілий день будете по селу вештатись! Треба тепер хату пильнувати!

- Щоб ми не вештались, скажіть, звідки можна подзвонити у вас? – Допитувався Орест.

- Ні звідки! У нас в селі всього двадцять хат. Люди тут небагаті і здебільшого немолоді. І моя вам порада, йдіть на зупинку і просто дочекайтесь вечірнього рейсу. Пожалійте старших людей, у вас же теж є батьки, ви б хотіли б, щоб їм ось так набридали?

- Так, у нас є батьки! А у вас є діти? А якби вони потрапили б у неприємність і їм би ніхто не допоміг? – Спитала Ліза, надіючись хоч якось розчулити жінку.

- Мої діти навчаються в місті, вони не вештаються по чужих оселях, а сидять на уроках! І тому у неприємність не потраплять.

- Ну що ж, все зрозуміло! – Підвела підсумки Ліза, тут дійсно не було сенсу вести далі розмову і молоді люди знову вийшли на вулицю. Далі вони зустріли чоловіка середнього віку, який поспішав на роботу і забув вдома телефон. А коли старшокласники спитали де він працює і попросились піти з ним, категорично заборонив і негайно щезнув за поворотом. Потім молоді люди зустріли бабусю, що замітала своє подвір'я. В неї, з її слів теж не було телефону. А на питання як вона спілкується із родичами, жіночка зніяковіло розвела руками.