32

    На полі була вітряніше, адже в лісі їх захищали дерева. Йти легше не стало. Тут просто було зоране поле.  Зоране давно і тому на ньому було багато брил, яких молоді люди не помічали в темряві і весь час перечіплювались через них. Тепер навіть не було де присісти, щоб відпочити. Коли у них геть не було сил, вони зупинялись, стояли кілька хвилин і йшли далі. Далі, далі, далі… А там просто ніч. І більше нічого. Ні звуку якогось транспорту, ні якоїсь хоча б старої залишеної будівлі, ані дерева, щоб хоч трохи захистись від дощу. Їх одяг промокнув до останньої ниточки, обличчя, волосся – все було мокре. А руки і ноги, ніби захолонули.

- У мене не має  сил. Ще трохи і я просто впаду. – Сказала геть виснажена Поліна.

- Поліночко, будь ласка, потерпи ще трошки. – Ліза дивилась на подругу і бачила, що вона ось-ось звалиться з ніг.

-Якби ж то трошки. Тут кінця не видно.

- Ну ліс же закінчився, закінчиться і поле. – Як могла підбадьорювала подругу Ліза, хоча сама теж ледь трималась на ногах.

- Так, три дні у лісі і ще три дні у полі. Ні, я точно не зможу!

   Денис не знав що сказати. Він розумів, що Поліна могла бути права. Розумів, що їм треба десь хоч трохи поспати, але ж не просто на сирій землі у дощ? Що робити далі він не знав.

- Хочеш, я допоможу? – Орест підійшов до Поліни і, не чекаючи згоди, взяв її на руки.

- Але ж… - Спробувала щось сказати Поліна.

- Так трохи відпочинеш. Ходімо далі. – Запропонував Орест.

    І знову всі рушили вперед. Денис раніше думав, що від Ореста їм не буде ніякої користі, та все ж зрозумів, що вже вкотре він всіх виручає. Він подумав, що теж би міг взяти Лізу на руки, та чомусь не наважився у неї запитати. Просто дав їй руку, а вона не відмовилась.

    Раптом чорнозем перетворився на траву і молоді люди зрозуміли, що піднімаються на якийсь пагорб.  А ще через трохи, виявившись на горі, молоді люди вдалині побачили маленький вогник. Вони навіть не знали що це може бути за вогник. Та для них він став вогником останньої надії. На яку кожен із них вже майже не сподівався. Але вогник був лише один. Чому? Якби це був якийсь населений пункт, то їх було б значно більше. Навіть у маленькому селі їх хоча б декілька десятків. А це один. Але він справжній і з кожним кроком він ставав ближчим і чіткішим. Можливо, вже пізня пора і всі сплять, а це світить хтось там один? Та наші мандрівники про це не думали. Вони просто йшли на світло. І тепер, коли вони бачили ціль, то в них знову невідомо звідки взялись сили. Поліна теж вже стала йти сама. Орест їй лише зрідка допомагав, бо вони спускались по схилу і було досить слизько. Ще через трохи молоді люди почули гавкіт собак. А згодом дістались до невеликого саду, в якому чітко побачили  будинок, у вікні якого горіло світло. До нього лишалось кілька метрів, а собаки, що вже відчули чужих, невпинно гавкали. Вони були прив’язані, так як чулось брязкання ланцюгів. Придивившись до будинку, молоді люди відразу помітили, що він на багато кращий від того, що вони бачили у лісі. Він був одноповерховий, але доглянутий. Гарно побілений, пофарбована покрівля, і навіть металопластикові вікна. Вікон було декілька, слабке світло горіло лише в одному. Крім того біля будинку було декілька надвірних будівель. Молоді люди йшли зі сторони поля, тому бачити, що відбувається у дворі не могли. Вони лише чули гавкіт собак.

- Як ви думаєте, хто живе у цьому будинку? – Перша спитала Ліза.

- Навіть, не знаю. Дивно, що цей будинок тут сам один серед поля. – Задумливо промовив Орест.

- Я б тут боялася б жити! – Вирішила Поліна.

- Господарі тут тримають багато собак, отже вважають себе захищеними. – Вирішив Денис. – І нам, мабуть, доведеться спробувати з ними якось познайомитись.

- І що вони подумають, коли ми постукаємо їм у двері? – Спитав Орест.

- У двері навряд чи ми постукаємо, там цілий двір собак, можливо у вікно! – Припустив Денис.

- А це безпечно? – Спитала Ліза.

- Так, можливо, тут живуть ці самі бандити до яких нас недавно везли? – Припустила Поліна.

- Навряд чи. Мені здається, що у них би була б обстановка крутіша. – Вирішив Денис.

- Чому ж? Якщо вони не хочуть приваблювати зайву увагу, то все можливо. – Орест теж сумнівався чи варто їм іти до цього будинку. – Може, краще йти далі?

- Хтозна чи тут є щось близько. А ми виснажені та змоклі, нам потрібно хоч десь відпочити, та й розпитаємо де тут що! – Денис все ж був налаштований постукати в будинок.  

- А якщо нам просто десь поспати на якомусь сіні? – Запропонувала Ліза.

- Тут його не видно, та й нас можуть побачити. І тоді хтозна, що про нас подумають, можуть вирішити, що ми якісь злочинці чи ще щось. – Наполягав на своєму Денис. – Чомусь я думаю, що живе тут якась літня сім'я, яка полюбляє самотність.

- Чи, може, якась чаклунка! – Ліза, після всіх цих пригод, що звалились на неї за останні дні, готова була повірити вже в будь-що.

- Ходімо ближче і поглянемо, що там у вікні! – Запропонував Орест.

- Так, ходімо, але дуже тихенько і обережно! – Погодився Денис.

   Підійшовши ще ближче до вікна, де горіло світло, молодь стала уважно вдивлятись у середину. Світло було якимось тьмяним, і роздивитись, що в середині було важко. Лише добре придивившись, вони помітили, що освічується кімната не електрикою, а керосиновою лампою.