31

    Ще через деякий час їхньої подорожі почулись переклички сов. І всі з острахом чекали на виття вовків. Та його поки що не було чути. Вітер притихав, а дощ починав йти з новою силою. Та вже не зважаючи ні що, молоді йшли вперед. Вони йшли, немов роботи, відімкнувши всі свої почуття. Вони знали – просто потрібно йти вперед. Струмок став ширшати, а ґрунт ставав кам'янистим і слизьким. Дівчата дуже часто спотикались на своєму шляху.  Поліна необережно ступивши, впала. Орест, який ішов позаду мовчки допоміг їй піднятись і помітив, що з коліна дівчини йде кров. Ліза та Денис теж зупинились. Поліна сіла просто на мокрому камені.

- Сильно болить? – Спитала Ліза.

- Так. – Сказала Поліна, витираючи кров із холодного коліна.

- Тримай, але це остання. – Ліза дістала із сумочки вологу серветку, а Поліна зав’язала нею рану.

- Ти зможеш іти далі? – Спитав Денис.

- Не знаю, спробую.

- Я їй допоможу. – Запропонував Орест. – Дай руку.

     Поліна не відмовилась. Вона тепер не хотіла з’ясовувати відносини, вона просто розуміла, що треба іти вперед, а самій їй буде важко це робити. Денис теж взяв за руку Лізу. Він не хотів, щоб впала ще й вона. І знову дорога. Точніше лісова стежка. Її вже майже не було видно, а на небі з'явився місяць.

- Ну, все зараз ми знову його почуємо! – Вирішила Ліза, маючи на увазі вовка.

- Потрібно запалити вогонь! – Запропонував Орест. – В дощ нам важко буде це зробити.

- Потрібно ще трохи пройти. Може знайдемо, хоч якесь затишне місце. – Запропонував Денис. Дівчата, зможете?

    Дівчата просто кивнули. Сил у них вже не було, та все ж вони вирішили йти ще. Кожен крок їм вдався дуже важко. Сили були виснаженні геть. І здавалось, що кінця шляху не буде. Та раптом струмок різко закінчився. Молоді люди зупинились.

- Все? І куди далі? – Спитав Орест.

- Дивно, що струмок закінчився посеред лісу. – Денис задумався і став роздивлятись по боках.

- Може він тут лише починається. – Спитав Орест.

- Ні, він починається вгорі, а це долина. – Денис став уважно вдивлятись у темряву. – Чекайте! Ні, ходімо за мною. – Денис трохи звернув у бік, і поліз у густі кущі. Всі інші теж пішли за ним. А через хвилини три вони вийшли з лісу.

- Нарешті! Ми це зробили! – Радісно, проте дуже втомлено промовила Ліза.

- Так, а що далі? – Спитав Орест.

   І справді. Вони просто вийшли з лісу. Тут не було дерев. Тут нічого не було – просто якесь поле. Пусте поле. Ні будівлі, ні дороги, ні вогника в далині.

- Що будемо робити далі? – Спитав Орест. Він дивився на Дениса, бо розумів, що тільки він щось запропонує,  дівчата були настільки виснажені, що щось придумати вже не могли.

- Просто йти вперед. Тут ніби якась стежина, можливо, вона нас кудись приведе. Та й у полі йти безпечніше – так ми здалеку помітив хижаків.  І знову рушили вперед.