31

   Та, незважаючи ні на що, молоді люди продовжували рухатися вперед. Вони йшли, немов роботи, відключивши всі почуття. Знали лише одне: потрібно йти далі. Струмок ставав дедалі ширшим, а ґрунт під ногами — кам'янистим і слизьким. Дівчата раз у раз спотикалися. Поліна, необережно ступивши, послизнулася й упала. Орест, який ішов позаду, мовчки допоміг їй підвестися і помітив, що з її коліна тече кров. Ліза та Денис теж зупинилися. Поліна знову сіла, цього разу просто на мокрий камінь.

— Сильно болить? — запитала Ліза.

— Так, — відповіла Поліна, витираючи кров із подряпаного коліна.

— Тримай, але це остання, — сказала Ліза, дістаючи із сумочки вологу серветку.

     Поліна притиснула її до рани.

— Ти зможеш іти далі? — запитав Денис.

— Не знаю. Спробую.

— Я їй допоможу, — запропонував Орест. — Дай руку.

     Поліна не відмовилася. Тепер їй було не до з'ясування стосунків. Вона просто розуміла, що потрібно йти вперед, а самій їй буде важко це робити. Денис теж узяв Лізу за руку. Він не хотів, щоб і вона впала.

     І знову дорога. Точніше, лісова стежка, якої вже майже не було видно. На небі з'явився місяць.

— Ну, все! Зараз ми знову його почуємо! — промовила Ліза, маючи на увазі вовка.

— Потрібно розпалити вогонь! — запропонував Орест. — Але під таким дощем нам буде важко це зробити.

— Треба пройти ще трохи. Можливо, знайдемо якесь затишне місце, — запропонував Денис. — Дівчата, зможете?

    Дівчата лише кивнули. Сил у них майже не залишилося, та все ж вони вирішили йти далі. Кожен крок давався їм із великими труднощами. Вони були геть виснажені, і здавалося, що цьому шляху ніколи не буде кінця.

    Та раптом струмок несподівано закінчився. Молоді люди зупинилися.

— І все? А куди тепер? — запитав Орест.

— Дивно, що струмок закінчився посеред лісу, — задумливо промовив Денис і почав роздивлятися навколо.

— Може, він тут тільки починається? — припустив Орест.

— Ні, він бере початок угорі, а це долина, — відповів Денис, уважно вдивляючись у темряву. — Чекайте! Здається, я зрозумів. Ходімо за мною!

     Денис трохи звернув убік і почав пробиратися крізь густі кущі. Решта пішли за ним.         Приблизно за три хвилини вони вийшли з лісу.

— Нарешті! Ми це зробили! — радісно, хоч і дуже втомлено, промовила Ліза.

— Так, а що далі? — запитав Орест.

     І справді, що далі? Вони просто вийшли з лісу. Попереду не було дерев. Та й узагалі нічого не було — лише якесь пусте поле. Ні будівель, ні дороги, ні вогника вдалині.

— Що будемо робити далі? — запитав Орест.

     Він дивився на Дениса, адже розумів, що лише той зможе щось запропонувати. Дівчата були настільки виснажені, що вже не мали сил навіть думати над тим, куди рухатися.

— Просто йти вперед. Тут начебто є якась стежина. Можливо, вона кудись нас приведе. Та й у полі йти безпечніше — звідти ми зможемо здалеку помітити хижаків.

І вони знову рушили вперед.