30

     Орест знову і знову підкидав дрова у вогонь, аби він став більший. Та раптом помітив, що сухих гілок меншає. Переконавшись, що вовка поблизу немає, Орест пішов назбирати ще дров. Повернувся через хвилин п’ять і побачив, що біля вогню сидить Поліна.     

- Чому не спиш? – Спитав Орест у неї.

- Де ти був? – Питанням на питання відповіла Поліна.

- Ходив по дрова. – Спокійно відказав Орест, і як доказ, кинув кулька сухих гілок у вогонь. – Іди відпочивай, а то скоро ранок і доведеться весь день іти.

- А ти не хочеш спати?

-Я вже поспав, з мене вистачить. Можеш бути спокійна, я вже не засну. Та й до ранку лишилось недовго. Тому наполегливо раджу поспати.

- Я не можу. Я засинаю на деякий час і просинаюсь то від холоду, то від жахів, що сняться. А коли не сплю то ще страшніші думки лізуть в голову.

- А ти думай про хороше. Що скоро ліс закінчиться, ми вийдемо в якесь місто чи хоча б село, нам допоможуть дістатись додому…

- Додому. В мене таке відчуття, що я ніколи не повернусь додому. – Сумно сказала Поліна і вже мало не заплакала.

- Повернемось. Обов'язково. – Слова Ореста звучали впевнено і заспокійливо. Він сидів поруч із Поліною і вона дивилась йому в очі. Невже він каже правду? І який він насправді?

- Оресте, - Сказала Поліна і замовкла, відвівши вбік погляд.

- Що? Кажи!

- Для чого ти так поступив зі мною? Що в мені не так? – Поліна повернулась обличчям до Ореста і намагалась впіймати його погляд.

- Все в тобі так.

- Тоді чому ти обрав мене для такого… ну… я ж не давала приводу…

- По-перше, ти гарненька.

- Так, але таких багато.

- Так, у мене всі такі були. А по-друге, мені нецікаво бути з легкодоступною дівчиною.

- Он як? А для чого тобі взагалі це все? Чому б просто не знайти одну дівчину, яка б завжди…

- Тому що хотілось бути крутим!

- І у цьому так звана «крутизна»? Ти справді так вважаєш?

- Ну я точно так вважав ще кілька днів тому. А тепер думаю буде круто вийти з цього лісу. Тоді я дійсно буду героєм не те, що у школі, а на й ціле місто!

- Так. А для мене буде круто обійняти своїх батьків і брата! – Сказала Поліна і різко підвелась  зі свого місця та пішла до Лізи і Дениса.

- Поліно, зачекай. – Орест не чекав, що вона так несподівано піде. Він не розумів навіть чому. – Я теж хочу обійняти своїх близьких. – Але Поліна вже цього не чула. – І тебе хотів обійняти. Просто обійняти і більше нічого.

    До ранку Оресту вдалось не заснути. Він навіть не помітив як зійшло сонце, тому що воно було заховане за хмарами. Просто у лісі стало трохи видніше. А от тепліше навряд чи стало. Вітер теж не відчувався. Скоро до вогню підійшли дівчата і Денис. Вони трохи погрілись та вирішили його погасити і йти далі. Щойно вони погасили вогнище водою зі струмка, як став накрапувати дрібний дощ. Дощ ще більше засмутив молодих людей, хоча вони розуміли, що вночі він наробив би їм ще більшою шкоди, як зараз.

- Ви хоч трохи відпочили? Зможете йти далі? – Звернувся до дівчат Денис.

- А хіба у нас є вибір? – Майже приречено сказала Ліза.

- Вибору немає. Сил теж. Але йти потрібно. – Відповіла Поліна. – Я вже майже як робот, запрограмований йти вперед.    

- Що ж ходімо, бо дійсно вибору у нас немає.    

 І вимушені мандрівники знову рушили за течією. Йти стало ще важче. Адже ґрунт, який дещо був підсох, знову зробився болотистим і ноги знову вгрузали в ньому. Дрібний дощ так і не закінчився, а вітер ставав холоднішим. Крім того хотілось їсти. А в них була лише вода. Води не хотілось, вода і так була повсюди. Хотілось теплого чаю. Хоча б того, що вони пили вчора в будиночку. Всі вони мовчки згадували про цю хатинку посеред лісу. Слабенький вогонь у плиті, гречана каша, чай з лісових трав та сон на дивані – все це зараз для них було розкішшю.    

    Денис ішов попереду. Відразу за ним, тримаючись разом йшли дівчата, а Орест – позаду. Він ніс у руках сокиру і з острахом розглядався по боках чи не причаївся десь за кущем вовк. Тепер Оресту не хотілось ні критикувати когось, ні звинувачувати, ні просто говорити. Він мовчки йшов і мріяв, щоб нарешті цей жах закінчився. Власне, про це мріяли і всі інші старшокласники.

   Вони все частіше зупинялись, щоб перепочити. Ніч просто неба не пішла їм на користь. Дівчата почали жалітись на біль у горлі, скоріш за все вони простудились. Дощ майже не втихав. І тепер навіть важко було знайти сухе дерево, щоб посидіти на ньому.

- Мені здається, що ми ходимо на одному місці! – Припустила Поліна, на черговій зупинці.

- Я б теж так подумав. Але ж ні – ми йдемо вздовж струмка. І він має коли-небудь закінчитись. – Впевнено сказав Денис.

- Таке відчуття, що цей найдовший струмок у світі. – Сказав Орест.

- Так, і найбільший у світі ліс.

- Ні, і струмок, і ліс мають закінчитись. – Денис вірив у те, що говорив. Тільки він не знав скільки часу ще їм знадобиться аби побачити це закінчення.