30

     Орест знову і знову підкидав дрова у вогонь, щоб той розгорівся сильніше. Та раптом помітив, що сухих гілок стає дедалі менше. Переконавшись, що вовка поблизу немає, він пішов назбирати ще дров. Повернувся хвилин за п’ять і побачив, що біля вогню сидить Поліна.

— Чому не спиш? — запитав Орест.

— Де ти був? — питанням на питання відповіла Поліна.

— Ходив по дрова, — спокійно відказав Орест і на підтвердження своїх слів кинув кілька сухих гілок у вогонь. — Іди відпочивай, а то скоро ранок, і доведеться весь день іти.

— А ти не хочеш спати?

— Я вже поспав, з мене вистачить. Можеш бути спокійна, більше я не засну. Та й до ранку залишилося недовго. Тому наполегливо раджу тобі поспати.

— Я не можу. Засинаю на деякий час, а потім прокидаюся то від холоду, то від жахів, які сняться. А коли не сплю, у голову лізуть ще страшніші думки.

— А ти думай про хороше. Про те, що скоро ліс закінчиться, ми вийдемо до якогось міста чи хоча б села, і нам допоможуть дістатися додому…

— Додому… У мене таке відчуття, що я ніколи не повернуся додому, — сумно промовила Поліна, ледь стримуючи сльози.

— Повернемося. Обов’язково, — впевнено й заспокійливо відповів Орест.

     Він сидів поруч, а Поліна дивилася йому в очі. Невже він справді вірить у те, що говорить? І який він насправді?

— Оресте… — почала Поліна, але замовкла й відвела погляд убік.

— Що? Кажи!

— Навіщо ти так зі мною вчинив? Що зі мною не так? — Вона знову повернулася до нього обличчям, намагаючись упіймати його погляд.

— Усе з тобою так.

— Тоді чому ти обрав саме мене для такого… Ну… Я ж не давала тобі жодного приводу…

— По-перше, ти гарненька.

— Так, але гарненьких дівчат багато.

— Так, у мене всі такі були. А по-друге, мені нецікаво бути з легкодоступною дівчиною.

— Он як? А навіщо тобі взагалі все це? Чому б просто не знайти одну дівчину, яка б завжди була поруч…

— Тому що хотілося бути крутим!

— І в цьому, на твою думку, полягає так звана «крутизна»? Ти справді так вважаєш?

— Ну, ще кілька днів тому я точно так вважав. А тепер думаю, що буде круто просто вибратися з цього лісу. Тоді я справді стану героєм! Не тільки в школі, а й у всьому місті!

— Так. А для мене буде круто обійняти своїх батьків і брата! — сказала Поліна, різко підвелася й попрямувала до Лізи та Дениса.

— Поліно, зачекай! — Орест не очікував, що вона так несподівано піде. Він навіть не розумів, чому вона так відреагувала. — Я теж хочу обійняти своїх близьких! — крикнув він їй услід. Але Поліна вже не чула його слів. — І тебе хотів обійняти. Просто обійняти й більше нічого…

     До ранку Оресту вдалося не заснути. Він навіть не помітив, коли зійшло сонце, адже те ховалося за хмарами. Просто в лісі поступово ставало видніше. А от тепліше навряд чи було, хоч і сильного вітру не відчувалося.

     Невдовзі до вогню підійшли дівчата й Денис. Трохи погрівшись, вони вирішили загасити його та вирушати далі. Щойно залили багаття водою зі струмка, як почав накрапати дрібний дощ. Це ще більше засмутило мандрівників, хоча вони розуміли, що вночі дощ завдав би їм значно більше клопоту.

— Ви хоч трохи відпочили? Зможете йти далі? — звернувся до дівчат Денис.

— А хіба в нас є вибір? — майже приречено відповіла Ліза.

— Вибору немає. Сил теж. Але йти потрібно, — озвалася Поліна. — Я вже майже як робот, запрограмований рухатися тільки вперед.

— Що ж, ходімо, бо справді іншого виходу немає.

     І вимушені мандрівники знову рушили вздовж струмка. Йти стало ще важче. Ґрунт, який до цього трохи підсох, знову перетворився на болото, і ноги знову грузли в ньому. Дрібний дощ не припинявся, а повітря ставало дедалі холоднішим. До того ж хотілося їсти. У них була лише вода, але пити зовсім не хотілося — вода й так була повсюди. Хотілося теплого чаю. Хоча б такого, як учора в будиночку.

     Усі мовчки згадували хатинку посеред лісу. Слабенький вогонь у плиті, гречана каша, чай із лісових трав і сон на дивані — усе це тепер здавалося справжньою розкішшю.

     Денис ішов попереду. Відразу за ним, тримаючись разом, рухалися дівчата, а Орест ішов позаду. Він ніс у руках сокиру й зі страхом озирався навколо, намагаючись розгледіти, чи не причаївся десь за кущами вовк. Тепер Оресту не хотілося нікого критикувати, звинувачувати чи навіть просто розмовляти. Він мовчки йшов і мріяв, щоб цей жах нарешті закінчився. Власне, про це мріяли й усі інші старшокласники.

     Вони дедалі частіше зупинялися, щоб перепочити. Ніч, проведена просто неба, не пішла їм на користь. Дівчата почали скаржитися на біль у горлі. Найімовірніше, вони застудилися. Дощ майже не вщухав, і тепер навіть знайти сухе дерево, на якому можна було б присісти, ставало дедалі важче.

— Мені здається, що ми ходимо на одному місці! — припустила Поліна під час чергової зупинки.