29

— Денисе, прокидайся! — раптом почув Денис.

     Йому здавалося, що він спав усього кілька хвилин.

— Я більше не можу. А ще я чув виття вовка, — додав Орест.

     Останні слова остаточно розбудили Дениса. Він швидко підвівся, запропонував Орестові своє місце, а сам пішов на його. Дров іще вистачало, тож хлопець лише підкинув кілька гілок і влаштувався зручніше.

    Кажуть, на вогонь можна дивитися вічно. Денис намагався зосередитися на танці язиків полум’я, проганяючи сон. Та невдовзі з темряви знову долинуло знайоме виття.

    Цього разу він не сумнівався: то був вовк.

    Звук долинав здалеку, але Денис знав, що це не привід розслаблятися. Він підкинув у вогнище ще кілька гілок, сподіваючись, що яскраве полум’я відлякає хижака, якщо той наважиться підійти ближче.

    Дивлячись на вогонь, хлопець замислився про свою сім’ю. Бабуся, напевно, невтішно плаче, і заспокоїти її майже неможливо. Та дідусеві, мабуть, ще важче. Він не звик показувати свого болю, тримав усе в собі й намагався бути сильним заради інших. Саме таким він учив бути й Дениса. Чоловіки повинні триматися до останнього. А коли здається, що надії більше немає, — відшукати бодай крихітний вогник і не дозволити йому згаснути.

     Згадавши про вогник надії, Денис підкинув у багаття ще одну гілку. Потім подумав про батьків. Вони теж, напевно, хвилюються, хоча й не так, як дідусь із бабусею. Мабуть, уже намагаються використати всі свої зв’язки, щоб знайти їх. Та що дадуть ті зв’язки, коли ніхто навіть не знає, куди вони подалися і з ким?

     А батьки Ореста? У їхньому місті їх знали й поважали, а сам Орест був єдиним сином. Напевно, вони теж уже здійняли на ноги всіх знайомих. Але навіть їхні можливості не допоможуть, якщо ніхто не знає, де шукати.

     Денис зітхнув і знову підкинув у вогнище хмиз. Спина боліла дедалі сильніше. Хотілося бодай трохи прилягти, розім’яти затерплі м’язи й заплющити очі хоча б на кілька хвилин. Він ліг на колоду, підклавши під голову згорнуту куртку, і сам не помітив, як заснув.

    Втома взяла своє. Навіть тверда колода здалася зручнішим місцем для сну, ніж будь-яке ліжко. Денис уже не чув, як у темряві перегукувалися сови. Не розбудило його й вовче виття, яке лунало дедалі частіше й, здавалося, наближалося.

     До світанку залишалося кілька годин — саме тоді, після довгої ночі, сон особливо міцно тримає людину у своїх обіймах.

    Вогонь поступово згасав. Полум’я осіло, між почорнілими гілками залишилися самі жарини. Потрібно було підкинути дров, але Денис цього вже не бачив.

— Денисе! Вовк!

     Пронизливий крик Ореста змусив його миттєво розплющити очі й різко підхопитися. Просто перед ним стояв вовк. Від несподіванки Денис на мить завмер. Ще сонний, він не міг збагнути, що робити. Хижак був так близько, що хлопець чітко бачив його силует у слабкому світлі жарин.

    Орест не розгубився. Він кинувся до вогнища, вихопив із нього обгорілу гілку, на кінці якої ще жеврів вогонь, і різко замахнувся нею в бік звіра. Вовк відсахнувся. Цієї миті вистачило, щоб Денис отямився й кинувся підкидати у вогнище сухі гілки. Орест теж заходився підтримувати полум’я. За кілька хвилин багаття знову розгорілося, освітивши галявину.

   Орест продовжував тримати перед собою палаючу гілку, не дозволяючи вовкові наблизитися. Коли вогонь спалахнув яскравіше, звір нарешті відступив і зник серед дерев. Однак хлопці розуміли: це ще не означало, що небезпека минула. Вовк міг залишатися неподалік.

— Мене розбудило страшне виття, — пояснив Орест, коли вони трохи оговталися. — Я розплющив очі й почав шукати поглядом вогнище. А побачив натомість два маленькі вогники. Спочатку навіть не зрозумів, що це. Придивився — а там вовк! Якби він не завив, я, мабуть, так і не помітив би його вчасно.

— Не знаю, як я примудрився заснути, — похмуро промовив Денис. — Сам від себе такого не очікував.

     Він відчував провину. Якби не Орест, страшно було навіть уявити, чим могла закінчитися ця ніч.

— Просто ти ніколи не проводив стільки часу в лісі, — спокійно відповів Орест.

     У його голосі більше не було звичної зухвалості. Та й поводився він інакше: без насмішок і докорів, ніби цієї ночі між ними щось змінилося.

— Ідіть відпочиньте. Ми почергуємо, — пролунало з темряви.

    До вогнища підійшли дівчата. Вони прокинулися від криків і бачили, що сталося.

— І ви вовка не боятиметеся? — запитав Орест.

— Будемо стежити за вогнем. Вовки не люблять наближатися до полум’я, — упевнено відповіла Поліна.

— Ні, дівчата, ідіть спати, — заперечив Денис. — Вам завтра теж знадобляться сили, щоб пройти якомога далі. А я вже остаточно прокинувся. Думаю, якось дотягну до ранку.

— Ні, Денисе. Я поспав і тепер точно не засну, — втрутився Орест. — Тому йди відпочивай. Тобі завтра теж сили знадобляться.

    Цього разу Денис не став сперечатися. Після пережитого він справді відчував, що більше не витримає без сну.

— Гаразд. Але якщо почуєш щось підозріле або вовк знову з’явиться, одразу буди мене.