28

-Щось ти, Денисе, погано час визначив, чомусь різко стало темнішати. – Першим про це сказав Орест, хоча, що темніє помітили всі.

- Можливо, я й трохи помилився. Та темніє не через те, що настає вечір, а тому, що насувається хмара. – Пояснив Денис.

- І що може піти дощ? – Перепитала Поліна.

- Будемо, звичайно, надіятись на краще…

- Але вже декілька капель потрапило на мене! – Повідомила Ліза.

- Тому поки ми ще не геть промокли, потрібно шукати, де сховатись. – Запропонував Орест.

- Тільки хатинку навряд чи ми десь знайдемо, а повертатись до тієї далеко. – Сказала Ліза, і знову витерла каплю дощу, що впала їй на обличчя.

- Нам потрібно заховатись під деревом, на якому густе листяне кроно. Так ми хоч трохи захистимось від дощу. – Вирішив Денис.

Тим часом вже по кілька холодних крапель потрапили на кожного із них.

    Оглянувши всі дерева поблизу, старшокласники знайшли підходящий старезний дуб. Він був поруч із струмком. Його крона була велична і широка, деякі гілки із листям діставала до землі. Там і справді було затишніше і дощ, який вже став ряснішим, під крону майже не потрапляв.  Дівчата закутались у старі покривала, які захопив у будиночку, бо їх одяг майже не захищав від холоду. В лісі різко похолоднішало. Дощ не вщухав. Хлопці стояли трохи осторонь від дівчат і жоден з них наважився їх зігріти, так, як це зробили вночі. Запропонувати дівчатам свій одяг чи взуття вони не могли, бо й у них все теж був вже вологе. Під старим дубом було затишно, та старшокласники дуже надіялись, що скоро дощ закінчиться. А через деякий час зірвався вітер. Він був досить сильним, молоді дерева просто гнулись під його силою, а сухі гілки летіли звідусіль. Проте вітер розігнав хмарі і у лісі стало видніше. Дощ послабшав, але не припинився.

- Будемо рушати? – Спитав Денис. – Поки трохи повидніло можемо якусь годину-другу пройти?

- У мене майже не лишилось сил. – Тремтячим голосом промовила Ліза. Її босі ноги стояли на сухому пеньку, закутані покривалом. Їй страшенно не хотілось знову ступати босими ногами на болото.

- Давайте ще трішки побудемо! – Попросила Поліна, очі її блищали від сліз, а все тіло тремтіло від холоду.

- То що будемо тут ночувати? – Перепитав Денис.

- Ще одна ніч у лісі? – Чи то констатував, чи то запитав Орест.

-Якби ми знали, що через дві години вийдемо з лісу, то можна було рушати, але ми цього не можемо знати напевно. А тут хоч місце затишне, сюди дощ майже не потрапляє. Запалимо вогонь та й заночуємо! – Запропонував Денис.

- Чи нам вдасться запалити вогонь? – Невпевнено сказав Орест.

- Потрібно дуже постаратись. Оресте, допоможи знайти сухих дров, а дівчата нехай відпочинуть.

    Орест не став заперечувати, хоч і на нього це було не схоже. Наносивши сухих дров, хлопці викопали невелику ямку і там зібрались палити вогнище. Вітер весь час гасив маленький вогник, а сірників у коробці ставало менше і менше. І коли вони майже втратили надію, загорівся пучок сухої трави. Не гаючи часу, хлопці кинули до трави тонких сухих гілок, потім товстіших і вогнище запалало. Вирішили, що вогонь має горіти до ранку, а  вони чергуватимуть біля нього. На їх щастя скоро втих вітер і припинився дощ. Хоча було холодно та мокро. Денис запропонував забратись дівчатам на нижні гілки дерева, так, щоб вони не впали, але були трохи вище землі. Дівчата були дуже втомлені і просто мовчки робили те, що їм казали. Хлопці домовились спати по черзі, але перед тим назбирали хмизу, щоб вночі не довелось іти його шукати. На ліс опустилась темна ніч. Знову перегукувались сова, та вовків чути поки не було.     

- Я перший чергую. – Запропонував Орест, вже вкотре дивуючи Дениса.

- Чому ти так вирішив? – Перепитав Денис.

- Дуже просто. Я не впевнений, що довго протримаюсь. Тому йди відпочинь, бо коли засинатиму, то розбуджу тебе. – Пообіцяв Орест.

- Добре, тільки ж ти не засни до того, як розбудиш мене, тому що без вогню лишатись тут досить небезпечно!

- Гаразд, я постараюсь.

   Але Денис, перед тим як відправитись спати, все ж кинув у вогонь ще декілька грубих палиць, аби вони якомога довше горіли, бо не зовсім довіряв Оресту. Не те що не вірив, просто не міг бути впевнений, що він не засне. Денис прийшов теж до стовбура дерева і спробував влаштуватись на його самій нижній гілці, обпираючись спиною об велетенський стовбур. Кора дерева була холодна, проте не мокра. Звичайно, заснути в такому місці важко, але коли ти весь день йшов густими хащами лісу, то, напевно, можливо. Денис помітив, що дівчата вже сплять. Та їм ще важче, вони – слабка стать. І спали вони теж на корі дерева, злегка постеленою старими килимами.  У Дениса килима не було тому він старався заснути так. Тільки сон не йшов. Його погляд весь час був прикутий до вогника, що маячів за кілька метрів від нього. Там, на старій колоді сидів Орест. І Денис бачив як він підкинув дрова у вогонь, потім знову. «Потрібно поспати!» - Казав собі Денис, бо розумів, що скоро настане його черга чергувати, а сил у нього не буде. Денис пригадував безліч способів, щоб заснути, та жоден з них не допоміг. Він вкотре побачив, що Орест кидає дрова у вогонь, і відчував, що засинає. Та тільки-но він закрив очі, як крик сови знову його розбудив. Денис радів, що це не вовк. І нарешті заснув.