28

— Щось ти, Денисе, погано визначив час. Чомусь різко почало темнішати, — першим озвався Орест, хоча зміну погоди помітили всі.

— Можливо, я й трохи помилився. Але темніє не через те, що наближається вечір, а тому, що насувається хмара, — пояснив Денис.

— І що, може піти дощ? — перепитала Поліна.

— Будемо, звісно, сподіватися на краще…

— Але на мене вже впало кілька крапель! — повідомила Ліза.

— Тоді, поки ми ще не геть промокли, потрібно шукати, де сховатися, — запропонував Орест.

— Тільки хатинки ми навряд чи десь знайдемо, а до тієї повертатися надто далеко, — сказала Ліза й знову витерла краплю дощу, що впала їй на обличчя.

— Нам потрібно знайти дерево з густою кроною. Під ним ми хоч трохи захистимося від дощу, — вирішив Денис.

     Тим часом холодні краплі вже падали на кожного з них.

     Оглянувши дерева поблизу, старшокласники знайшли старезний дуб, що ріс неподалік струмка. Його крона була величезною й розлогою, а деякі гілки з листям звисали майже до землі. Під деревом справді було затишніше: дощ, який уже посилився, майже не потрапляв під густе гілля.

     Дівчата закуталися в старі покривала, які хлопці захопили з будиночка. Їхній одяг майже не захищав від холоду, а в лісі різко похолоднішало. Дощ не вщухав. Хлопці стояли трохи осторонь, і жоден не наважувався зігріти дівчат, як це зробили вночі. Запропонувати їм свій одяг вони теж не могли, адже самі вже промокли.

     Під старим дубом було затишніше, проте старшокласники дуже сподівалися, що дощ скоро закінчиться. Та невдовзі зірвався вітер. Він був настільки сильним, що молоді дерева гнулися під його поривами, а звідусіль летіли сухі гілки. Згодом вітер розігнав хмари, і в лісі стало трохи світліше. Дощ послабшав, але не припинився.

— То що, рушатимемо? — запитав Денис. — Поки трохи повиднішало, можемо пройти ще годину-дві.

— У мене майже не залишилося сил, — тремтячим голосом промовила Ліза.

     Вона стояла босими ногами на сухому пеньку, загорнувшись у покривало. Їй страшенно не хотілося знову ступати босоніж на холодну лісову землю та болото.

— Давайте ще трохи побудемо тут! — попросила Поліна.

     Її очі блищали від сліз, а все тіло тремтіло від холоду.

— То що, будемо тут ночувати? — перепитав Денис.

— Ще одна ніч у лісі? — Орест ніби й запитував, і водночас не міг повірити, що їм доведеться знову залишитися тут.

— Якби ми знали, що за дві години вийдемо з лісу, то можна було б рушати. Але ми цього не можемо знати напевно. А тут хоча б є затишне місце, куди дощ майже не потрапляє. Розпалимо багаття й заночуємо! — запропонував Денис.

— А чи вдасться нам розпалити вогонь? — невпевнено запитав Орест.

— Доведеться постаратися. Оресте, допоможи знайти сухі дрова, а дівчата нехай поки відпочинуть.

     Орест не став заперечувати, хоча така покірність була на нього не схожа. Хлопці заходилися шукати сухі гілки, які можна було використати для багаття. Зібравши дрова, вони викопали невелику ямку й узялися розпалювати вогонь.

      Вітер раз у раз гасив маленький вогник, а сірників у коробці ставало дедалі менше. Коли хлопці вже майже втратили надію, нарешті зайнявся пучок сухої трави. Не гаючи часу, вони підклали до нього тоненькі гілочки, а коли ті розгорілися — товстіші. Незабаром багаття запалало.

     Хлопці вирішили підтримувати вогонь до ранку й домовилися чергувати біля нього по черзі. На їхнє щастя, невдовзі вітер ущух, а дощ припинився. Проте холод нікуди не зник, та й одяг на всіх залишався вологим.

     Денис запропонував дівчатам влаштуватися на нижніх гілках дерева, щоб не лежати на холодній землі. Дівчата були настільки втомлені, що мовчки виконували його вказівки.

     Хлопці домовилися спати по черзі, а перед тим назбирали достатньо хмизу, щоб уночі не довелося знову шукати дрова. На ліс опустилася темна ніч. Десь неподалік перегукувалися сови, а вовків поки не було чути.

— Я чергуватиму першим, — запропонував Орест, укотре дивуючи Дениса своєю поведінкою.

— Чому ти так вирішив? — перепитав Денис.

— Усе просто. Не впевнений, що довго протримаюся й не засну. Тож іди відпочинь. Коли відчую, що більше не можу, розбуджу тебе, — пообіцяв Орест.

— Добре. Тільки не засни, перш ніж розбудиш мене. Бо залишатися тут без вогню досить небезпечно!

— Гаразд, постараюся.

     Проте перед тим, як влаштуватися на ніч, Денис усе ж підкинув у багаття ще кілька товстих полі́н, щоб вони горіли якомога довше. Він не те щоб не довіряв Оресту, просто не міг бути впевненим, що той не засне на чергуванні.

     Денис теж підійшов до дерева й спробував влаштуватися на його найнижчій гілці, притулившись спиною до величезного стовбура. Кора була холодною, проте вже сухою. Звісно, заснути в такому місці було непросто. Але після цілого дня, проведеного серед густих лісових хащів, навіть це здавалося можливим.

     Денис помітив, що дівчата вже спали. Їм, мабуть, було ще важче, ніж хлопцям. Вони лежали на гілках, підстеливши старі покривала, якими вкривалися від холоду. Денису покривала не дісталося, тож доводилося влаштовуватися на голій корі. Та сон не йшов. Його погляд раз у раз повертався до вогника, що мерехтів за кілька метрів від нього. На старій колоді сидів Орест.