27

    Дівчати стали підійматись вгору до хлопців, які вже чекали на них. Поліна і Ліза, були впевнені, що вигляд у них жахливий. Та насправді все було не так. З розпущеним волосся, яким грався легкий вітерець, зовсім без косметики, у розірваному одязі і босоніж дівчата нагадували якихось лісових мавок. Чиста вода надала шкірі природнього кольору, на щоках з'явився легкий рум'янець, а ще на додачу красиві постаті і хода робили дівчат чарівним. І Денис, і навіть Орест не змогли подумки не відмітити цього. І попри складну ситуацію, деякий час просто мовчки милувались дівчатами.

- Потрібно поспішати, поки видно, потрібно пройти якомога більше кілометрів. – Першим заговорив Денис.

- Та от тільки чи у правильному напрямку ми йдемо? – Якось досить спокійно і без сарказму спитав Орест.

- Потрібно йти за струмком униз, можливо, він нас так і виведе з лісу! – Денис був впевнений в тому, що говорив. І його впевненість додала бадьорого настрою усім.

       Молоді люди швидко дійшли до будинку, вже вміло влізли у вікно, приготували сніданок та сіли за стіл. Все виглядало так злагоджено, що зі сторони можна було подумати, що вони це роблять щодня вже кілька місяців. Знову гречана каша та чай із сухофруктів. Мабуть, кожен із молодих людей, якби їм удома подали вдруге гречану каша, відмовився б від неї або спробував замінити на щось інше. Але тут замінити її немає на що, тому всі їли, і їжа здавалась їм смачною. А чай насправді був смачним. Молодь, яка часто балує себе різноманітними кавовими напоями, типу латте та капучино, вже зовсім забула смак натуральних лісових трав. Тому цей ароматний чай здавався для них справжнісінькою екзотикою.

      Швидко закінчивши снідати, старшокласники стали збиратись в дорогу. Спочатку вони постарались прибрати будинок, аби не засмутити справжніх господарів, якщо вони коли-небудь повернуться сюди. Потім вирішили дещо взяти на дорогу. По-перше, це були сокира та ніж, щоб захистись від вовка.  А ще декілька пляшок на воду. Колись вони це повернуть, хоч поки не знають як. Забравши свої речі, всі вибрались у вікно, яке як могли прикрили та затули мішками із соломою. Потім прийшли до струмка, набрали води та рушили вниз за течією. Всі трималися разом, адже так вовк не наважиться напасти. Та й поки що його не ніде не було чути. Молоді люди бачили білку, що стрибала з гілка на гілку та в далині тварину, схожу на козулю. Побачили давні сліди дикого кабана. Слідів вовка більше не зустріли. Спочатку йшли швидко, потім стали втомлюватись. Особливо важко було дівчатам, які йшли босоніж.  Тому пройшовши ще деякий час, вирішили трохи перепочити. Вони попили води і сіли на стовбур зламаного дерева. Молоді люди зовсім не мали уявлення про час. Вони розуміли, що надворі осінь і день закінчується швидко, проте сонце ще було високо.

- Моя бабуся колись вчила мене визначати час по сонцю, тільки я зовсім не вникала в її слова. – Пригадала Ліза.

- Бачиш, Лізо, а в житті все може знадобитись. – Замітила Поліна.

- Так, колись люди визначали час по сонцю, а я думала, що у 21 столітті мені це точно не знадобиться.

- Шкода, що ти не прислухалась тоді до бабусі.

- Ближче до вечора, сонце опускається на захід. Ось зараз воно прямо над нами, а вже скоро почне опускатись. -  Пояснив Денис. – Якщо я не помиляюсь зараз годинна третя дня.

- А о шостій почне темніти. – Трохи збентежено сказала Ліза.

- Так, тому нам потрібно поспішати.

 І знову молоді люди рушили в дорогу. Так, їм було дуже важко. Важко фізично та ще важче морально. Вони розуміли, що вже скоро мине дві доби, як їх немає вдома. Розуміли, як хвилюються рідні, а вони не мають можливості хоч якось повідомити близьким, що вони живі і відносно в порядку. Але, мабуть, те, що їх хтось чекає і додавало сил молоді. Тому вони все йшли та йшли за струмком. Він то вужчав, то ширшав, то звивався вправо-ліво, але не закінчувався.