27

Дівчата стали підійматися вгору, до хлопців, які вже чекали на них. Поліна й Ліза були впевнені, що мають жахливий вигляд. Та насправді все було не так. Із розпущеним волоссям, яким грався легкий вітерець, зовсім без косметики, у розірваному одязі й босоніж дівчата нагадували лісових мавок. Чиста вода повернула їхній шкірі природний колір, на щоках з’явився легкий рум’янець, а красиві постаті й граційна хода робили їх чарівними. І Денис, і навіть Орест не змогли не відзначити цього подумки. Попри складну ситуацію, вони деякий час просто мовчки милувалися дівчатами.

— Потрібно поспішати, поки ще видно. Треба пройти якомога більше кілометрів, — першим заговорив Денис.

— Та от тільки чи в правильному напрямку ми йдемо? — якось досить спокійно, без звичного сарказму, запитав Орест.

— Потрібно йти за струмком униз. Можливо, він зрештою виведе нас із лісу! — Денис був упевнений у своїх словах, і його впевненість додала бадьорості всім.

     Молоді люди швидко дісталися будинку. Вони вже вміло залізли всередину через вікно, приготували сніданок і сіли за стіл. Усе відбувалося так злагоджено, що збоку могло здатися, ніби вони роблять це щодня вже кілька місяців.

    Знову гречана каша та чай із сухофруктів. Мабуть, удома кожен із них, якби йому вдруге поспіль подали гречану кашу, відмовився б від неї або попросив щось інше. Але тут замінити її не було чим, тому всі їли, і їжа здавалася їм смачною. А чай і справді був чудовий. Молодь, яка звикла балувати себе різноманітними кавовими напоями на кшталт лате й капучино, уже зовсім забула смак натурального чаю з лісових трав. Тож цей ароматний напій здавався їм справжньою екзотикою.

    Швидко закінчивши снідати, старшокласники почали збиратися в дорогу. Спочатку вони постаралися прибрати в будинку, аби не засмутити справжніх господарів, якщо ті колись повернуться сюди. Потім вирішили взяти дещо із собою. Насамперед сокиру й ніж — про всяк випадок, якщо доведеться захищатися від вовка. А ще — кілька пляшок для води. Колись вони все це повернуть, хоча поки що й не уявляли, як саме.

    Забравши свої речі, усі вибралися через вікно, яке, наскільки могли, прикрили й затулили мішками із соломою. Потім підійшли до струмка, набрали води й рушили вниз за течією.

    Усі трималися разом, адже сподівалися, що так вовк не наважиться напасти. Та й поки що його ніде не було чути. Молоді люди бачили білку, яка стрибала з гілки на гілку, а вдалині помітили тварину, схожу на козулю. Зустріли й давні сліди дикого кабана. А от слідів вовка більше не траплялося.

     Спочатку вони йшли швидко, але згодом почали втомлюватися. Особливо важко було дівчатам, які йшли босоніж. Тому, пройшовши ще трохи, вирішили перепочити. Вони попили води й сіли на стовбур поваленого дерева.

     Молоді люди зовсім не орієнтувалися в часі. Розуміли, що надворі осінь і день закінчується швидко, проте сонце ще стояло високо.

— Моя бабуся колись учила мене визначати час за сонцем, тільки я зовсім не вслухалася в її пояснення, — пригадала Ліза.

— Бачиш, Лізо, а в житті все може знадобитися, — зауважила Поліна.

— Так. Колись люди визначали час за сонцем, а я думала, що у двадцять першому столітті мені це точно не знадобиться.

— Шкода, що ти тоді не прислухалася до бабусі.

— Ближче до вечора сонце опускається на захід. Ось зараз воно ще високо, а незабаром почне хилитися до обрію, — пояснив Денис. — Якщо я не помиляюся, зараз близько третьої години дня.

— А о шостій почне темніти, — трохи збентежено сказала Ліза.

— Так, тому нам потрібно поспішати.

     І молоді люди знову рушили в дорогу. Їм було дуже важко. Важко фізично, а ще важче — морально. Вони розуміли, що скоро мине вже дві доби, відколи їх немає вдома. Уявляли, як хвилюються рідні, а самі не мали жодної можливості повідомити близьким, що вони живі й почуваються відносно добре.

    Але, мабуть, саме думка про те, що на них хтось чекає, і додавала молодим людям сил. Тому вони йшли й ішли за струмком. Він то звужувався, то ширшав, то звивався праворуч і ліворуч, але не закінчувався.