21

    Як і казав Орест, хатина складалася з однієї кімнати, коридору та невеличкої комірчини, яку він відразу не помітив. Кімната була досить просторою. Біля одного з вікон стояли старий дерев’яний стіл і лава, біля іншого — диван, застелений старим, уже дірявим килимом. Поруч із диваном стояла чи то шафа, чи то тумба. Дверцят у ній не було. На одній частині полиць були складені якісь лахи, на іншій — посуд. А ще в кімнаті була глиняна піч із плитою, а поруч лежав уже досить сухий оберемок дров. А от підлоги в хаті не було. Її замінювала добре втрамбована земля, де-не-де накрита старим ганчір’ям, яке колись, мабуть, було килимами. У коридорі стояло кілька порожніх іржавих відер, а от комірчина була переповнена різним мотлохом: якимось лахміттям, мішками, віниками, сокирами, сапками, лопатами та ще різними дрібницями, які молоді люди вирішили не перебирати, адже в цій хатині вони були непроханими гостями.

— Але, можливо, там є щось важливе, наприклад зброя? — Орест не відразу погодився з усіма й усе ж хотів ретельно оглянути те, що знаходилося в коморі.

— Зброю просто так ніхто не залишив би. Та й нам вона не потрібна. Ми все одно не вміємо нею користуватися! — вирішив Денис.

— Це ти не вмієш, а я дещо знаю про зброю. Тим більше, якщо на тебе нападає хижак…

— Не вистачало ще його поранити та роздратувати ще більше. Ходімо краще пошукаємо, що є в домі й що нам знадобиться зараз.

    Денис намагався витягнути Ореста з цієї комори, бо й сам боявся, що той знайде щось, що могло б їм нашкодити. Денис не довіряв Оресту, бо розумів: у першу чергу той буде рятувати лише себе. Тримається ж із ними разом тільки тому, що боїться залишитися один серед лісу.

Тим часом дівчата передивилися все, що було на полицях шафи. Серед посуду вони знайшли пошиту з тканини торбинку, а в ній — ще кілька схожих, але трохи менших. У маленьких торбинках було трохи гречки, солі та цукру, а ще якийсь трав’яний чай.

— Із цього могла б вийти хоч якась вечеря, але в нас немає води! — сказала Ліза. — Вода потрібна і для гречки, і для чаю.

— Так, а ще потрібен вогонь, бо інакше нічого не звариться, — додала Поліна.

— Отже, вода і вогонь — прямо дві стихії! — пожартував Денис.

— А ще застрелений вовк, ну щоб було м’ясо до гречки, — вирішив підколоти однокласника Орест.

     Але й дівчатам, і самому Денису було не до жартів — вони думали, як вирішити ці проблеми.

— Якби нам знайти сірники, то можна було б спробувати запалити плиту. Я бачила, як це робить бабуся в селі. Це не важко. Та й тепліше буде, а то вже стає прохолодно, — сказала Ліза.

— А може, тут є десь криниця, як у селі, і ми там зможемо набрати води? — припустила Поліна.

— За воду не хвилюйтеся, тут до струмка недалеко. А от сірники варто спробувати пошукати, поки не геть стемніло.

     Поліна, Ліза й Денис знову взялися перебирати всі речі в шафі. Лише Орест сів на дивані й мовчки спостерігав за ними.

— А ви не хочете спробувати терти палицю об палицю? Кажуть, колись наші пращури так робили, — Орест не втримався, щоб знову не підколоти однолітків.

— Ось ти сидиш без діла, то цим і займися! — досить грубо відповіла йому Поліна.

— Ні, не хочу. Бо в мене є для вас сюрприз, що лишився після нашого романтичного вечора, Поліночко.

     Орест повільно підвівся з дивана й дістав з однієї кишені штанів сірники, а з іншої — маленьку свічечку.

— Може, продовжимо сьогодні наш романтичний вечір, крихітко? — звернувся він до Поліни, чим ще більше роздратував дівчину.

     Вона вихопила в нього з рук сірники та свічку й віддала їх Лізі.

— Міг відразу сказати! Лізо, ти казала, що вмієш розпалювати піч.

— Ні, піч не потрібно. Вона нам користі не принесе. Потрібно розпалити плиту. Тут можна буде поставити каструлю та зварити їжу. Але для того, щоб її розпалити, потрібна суха трава.

— Добре, зараз піду принесу вам трохи сухої трави, а тоді піду до струмка по воду, — погодився Денис. — А ви поки що все підготуйте.

     Денис вибрався через вікно на вулицю. Дівчата взялися шукати якісь каструлі, щоб зварити гречку та чай. Орест зручно вмостився на дивані й ліниво спостерігав за ними.

Через деякий час Денис повернувся й приніс суху траву. Щоб не лізти назад через вікно, він попросив Ореста взяти сіно та подати йому відро для води. Орест неохоче зробив те, що просив Денис.

— Денисе, будь обережний, можливо, там вовки! — крикнула йому вслід Ліза.

— Як зворушливо! — із сарказмом промовив Орест. — От була б у нас рушниця, можна було б вовка не боятися!

— Оресте, поки мене немає, за дівчат відповідаєш ти! — Денис зробив вигляд, що не почув останніх слів Ореста, і вирішив по-іншому з ним говорити. Хоча чудово розумів, що дівчат захищати Орест не буде.

— Денисе, повертайся швидше, а то я з двома можу не впоратися, — усе ще насмішкувато говорив Орест.

— Зате ми з тобою впораємося! — заявила Поліна.

— О, це вже цікаво! Ну, я не проти! Тільки я трохи посплю, а то так втомився.