20

    А якщо там живуть ці бандити, до яких нас везли? — припустила Ліза.

— Ми вже далеко від того місця, принаймні так мені здається. Та й не думаю, що вони мешкають у таких будинках, — заперечив Денис.

— Так, жити вони тут точно не будуть, а от щось ховати можуть. Як у тих гаражах, — Орест, як завжди, не міг погодитися з думкою Дениса, хоча цього разу, можливо, й мав рацію.

— Не думаю, що вони ховали б щось так далеко. Тим більше навряд чи сюди доїде навіть їхній позашляховик. Хоча, звичайно, треба бути обережними, — Денис намагався міркувати розважливо. У його голові вже виникло кілька варіантів подальших дій.

— Потрібно обережно поглянути, що в цьому будинку, — вирішила Ліза. — Ходімо ближче й роздивимося.

— Так, але не потрібно поспішати, — відповів Денис.

     Він усе ніяк не міг вирішити, як буде краще. Звичайно, йому хотілося піти самому й усе там перевірити, але якщо з ним щось станеться, чи варто сподіватися на допомогу Ореста? Скоріш за все, той не допоможе ні йому, ні дівчатам. Другий варіант — послати оглянути будинок Ореста. Але чи буде від нього тут користь? Та й чи погодиться він? Ну, а третій варіант — дівчата. Тільки цього Денис навіть не міг допустити: для них це було б надто небезпечно.

     Спочатку вирішили йти всі разом. На перший погляд, будиночок був зовсім близько, але добиратися до нього довелося добрих десять хвилин. Зблизька він виявився трохи більшим, ніж здавався здалеку. Будівля трохи похилилася набік, проте скло у вікнах, що виходили на їхній бік, було цілим. До хатини не вела навіть стежка. Це свідчило про те, що сюди, схоже, давно ніхто не навідувався.

     Старшокласники обійшли будинок довкола, але нічого підозрілого не помітили. Тим часом на ліс насувався вечір. Потрібно було негайно шукати місце для ночівлі. Тому вони вирішили зайти всередину.

— Я зайду першим, огляну все, а тоді покличу вас, — запропонував Денис.

— Добре. Але якщо там щось буде не так? — запитала Поліна.

— Я дам вам знати. Все, я йду.

     Денис упевнено рушив до входу в хатину. Орест і дівчата залишилися метрів за тридцять від нього. Обминаючи чагарники, Денис піднявся двома старими дерев’яними сходинками, що вели до будинку. Спробував відчинити перекошені двері, але вони виявилися замкненими. Він потягнув їх на себе, потім від себе, спробував натиснути сильніше, але двері, хоч і старі, залишалися непорушними.

     Денис повернувся до дівчат та Ореста.

— Схоже, там нікого немає, бо двері замкнені, — повідомив він.

— Та цей будинок ледве стоїть! Невже так важко відчинити двері? — Орест був дуже здивований. Та йому вже неабияк хотілося відпочити в безпечному місці.

— Я теж так думав, але двері не піддалися.

— Тепер моя черга спробувати! — сказав Орест і пішов до входу.

     Проте через кілька хвилин і він повернувся ні з чим.

— Можливо, там і справді заховане щось важливе, — припустила Ліза. — Адже зазвичай будиночок лісника не замикають, щоб люди, які заблукали, могли там перепочити й сховатися від небезпеки.

— Схоже, що люди тут бувають рідко, — вирішив Денис.

— Але ж цей будинок комусь належить? Можливо, якимось злим людям! — припустила Поліна.

— Я не хочу туди йти! — дівчата й без того були дуже налякані, а тут ще й цей старий будинок, якого ніяк не вдавалося відкрити. — Може, він зачарований, і туди заходити небезпечно!

— Але й ночувати в лісі теж небезпечно, — сказав Орест.

     Він уже розумів, що ситуація складна і потрібно щось із цим робити. Тепер усі його міські проблеми здавалися чимось далеким, смішним і навіть нереальним.

— Так, ходімо спробуємо влізти через вікно, — запропонував Денис.

     Цього разу пішли всі разом. Будинок був невисоким, і два вікна розташовувалися приблизно на рівні очей. Роздивитися через них, що всередині, не вдалося: вікна були затулені якимись простирадлами.

Денис легко виліз на підвіконня й спробував відчинити вікно. Але й цього разу нічого не вийшло.

— Хіба що розбити скло? — сказав він.

— Не варто, — відмовляла його Ліза.

— Так, не варто. Але іншого виходу в нас немає.

— Ходімо до іншого вікна, — запропонував Орест.

     Поки Денис злазив із підвіконня, Орест уже забрався до іншого вікна. Кілька поштовхів — і нарешті воно відчинилося.

— Ну що? Я заходжу? — якось невпевнено запитав Орест.

     Йому було страшнувато, але помінятися місцями з Денисом він не міг. Не хотів, щоб друзі вирішили, ніби він боягуз.

     Ще кілька секунд повагавшись, Орест проліз у вікно хатини — і зник усередині. Дівчата й Денис мовчки чекали. Усім було водночас і цікаво, і страшно. З хатини не чулося ані звуку.

І лише хвилин через десять у вікні знову показався Орест.

— Тут нікого немає, — чомусь пошепки сказав він. — І думаю, що давно нікого не було. Двері відчинити я не можу, тому пробуйте влізти через вікно.