20

-  А якщо там живуть ці бандити до яких нас везли? – Припустила Ліза.

- Ми вже далеко від того місця, принаймні так мені здається. Та й не думаю я, що вони мешкають у таких будинках. – Вирішив Денис.

- Так, жити вони тут точно не будуть, а от щось ховати можуть, як у тих гаражах. – Орест, як завжди, не міг погодитись із думкою Дениса, хоча тут він міг був правий.

- Не  , що вони ховали б щось так далеко, тим більше навряд чи сюди доїде навіть їхній позашляховик. Хоча, звичайно, треба бути обережними. – Денис старався бути розважливим, і в його голові було вже декілька варіантів подальших дій.

- Потрібно, обережно поглянути, що у цьому будинку. – Вирішила Ліза. – Ходімо ближче і роздивимось.

- Так, але не потрібно поспішати. – Денис все ніяк не міг вирішили, як зробити краще. Звичайно, йому хотілось піти самому і там все роздивитись, але якщо з ним щось станеться, то чи варто надіятись на допомогу Ореста? Скоріш за все і йому він не допоможе, і дівчат самих лишить. Другий варіант, послати на огляд будинку Ореста, але чи буде тут від нього користь та й чи він погодиться? Ну, а третій варіант, дівчата, тільки цього Денис не міг допустити, бо це для них буде небезпечно.

     Спочатку вирішили йти всі разом. На перший погляд, будиночок був близько, та йти довелось до нього добрих десять хвилин. З близька він був трохи більший, трохи похилився в один бік, проте скло у вікні, що з їхньої сторони вціліло. До хатини не було навіть стежки, це свідчило, що сюди навряд чи найближчим часом хтось довідувався. Старшокласники обійшли будинок по колу та нічого підозрілого не побачили. Тим часом на ліс насувався вечір. Потрібно було негайно шукати ночівлю. Тому вирішили зайти в середину будинку.  

-    Я зайду першим, огляну там усе, а тоді покличу вас. – Запропонував Денис.

-    Добре, але якщо щось буде не так? – Спитала Поліна.

-   Я дам вам знати, все я йду! – Впевнено сказав Денис і направився до входу в хатину. Орест та дівчата залишились метрів за тридцять від нього. Денис, обминаючи чагарники, піднявся на дві старі дерев’яні сходини, що вели в дім. Він спробував відчинити перехилені двері, та вони виявились замкненими. Він потяг двері назад-вперед, а вони, хоч і старі, але були непорушні. Він повернувся до дівчат та Ореста.

- Схоже, там нікого не має, бо двері закриті. – Повідомив він.

- Та цей будинок ледь стоїть! Невже так важко відчинити двері? – Орест був дуже здивований, а ще йому дуже хотілось відпочити в безпечному місці.

- Я теж так думав, але двері не піддались.

- Тепер моя черга спробувати! – Сказав Орест і пішов відчиняти двері. Проте через кілька хвилин і він повернувся ні з чим.

- Можливо, там і справді заховане щось важливе. – Припустила Ліза. – Адже, зазвичай, будиночок лісника не замикають, аби люди, що заблукали могли там перепочити і заховатись від небезпеки.

- Схоже, що люди бувають тут рідко. – Вирішив Денис.

- Але ж цей будинок комусь належить? Можливо, якимось злим людям! – Припустила Поліна.

- Я не хочу туди іти! – Дівчата були дуже налякані і так, а тут ще й цей старий будинок, якого ніяк не можна відкрити. – Може, він зачарований і туди йти небезпечно!

- Але й ночувати в лісі теж небезпечно. – Сказав Орест, він вже розумів, що ситуація у них складна і потрібно щось із цим робити. Тепер усі його міські проблеми здавались чимось далеким, смішним і, навіть, нереальним.  

- Так, ходімо спробуємо влізти через вікно. – Запропонував Денис.

   На цей раз пішли всі разом. Будинок був невисоким і два вікна у ньому були на рівні очей. Що в середині будинку через вікно роздивитись не можна – вікна були  затулені якимись простирадлами. Денис легко вибрався на підвіконня і спробував відчинити вікно. Але й цього не вдалось.

- Хіба що розбити скло? – Сказав він.

- Не варто було б… - Відмовляла його Ліза.

- Так. Не варто, але іншого виходу у нас не має.

- Ходімо на інше вікно. – Запропонував Орест. І поки Денис зліз з підвіконня одного вікна, то Орест вже забрався на підвіконня – іншого. Декілька поштовхів – і нарешті вікно відкрилось. – Ну що? Я заходжу? – Якось невпевнено сказав Орест. Йому було страшнувато, але помінятись із Денисом він не міг, щоб не вирішили, що він боягуз. Ще секунди дві провагавшись, Орест проліз у вікно хатини. І щезнув там. Дівчата і Денис мовчки чекали. Усім було одночасно і цікаво, і боязко. З хатини не чулось ані звуку. І лише хвилин через десять з вікна показався Орест.

- Тут нікого не має. – Чомусь пошепки сказав він. – І думаю, що давно не було. Двері відчинити я не можу, тому пробуйте влізти у вікно.

- Ти впевнений що все спокійно?

- Так. Тут лише одна кімната і коридор, я обійшов усі кутки, крім павуків, не знайшов нікого!

- Я боюсь павуків! – Вигукнула Поліна.

- А я мишей, вони ж теж там, мабуть, є? – Захвилювалась Ліза.

- Мишей поки що не зустрів. – Досить спокійно відповів Орест.

- Жодна з тих «страшних» істот не така небезпечна для нас, як вовки, особливо голодні. Тому дівчата у вас не має вибору, давайте спробуємо увійти в дім.