18

  Здавалося, у Поліни та Лізи відкрилося друге дихання, коли вони побачили сліди вовка. Дівчата намагалися відійти якнайдалі від цього місця. Вони поспішали, хоча й самі не знали, куди саме йдуть. Та вони не врахували одного: вовк теж не стояв на місці. У дикій природі він почувався господарем своєї території й, на відміну від дівчат, чудово знав цей ліс. Людей він, можливо, ніколи раніше не бачив і не сприймав їх як звичну для себе здобич. Але зараз дівчата були для нього чужими істотами, які опинилися на його території.

    Поліна йшла трохи попереду. Раптом вона спіткнулася і з різким вигуком провалилася в якийсь рівчак.

— Поліно, що з тобою? — стривожено запитала Ліза.

— Тут якась яма! Я її не побачила… Ой, Лізо, ти бачиш це?

     У голосі Поліни раптом з’явилася радість.

— Можливо, це наш шлях до порятунку!

     Ліза підійшла ближче й лише тоді помітила те, про що говорила подруга. Унизу текла невеличка річечка, радше струмок. Вода в ньому була напрочуд чистою й прозорою. Вона текла невеликим потоком униз: місцями струмок був настільки вузьким, що його можна було переступити, а подекуди розширювався майже до двох метрів. Вода була неглибокою, і крізь неї добре проглядалося кам’янисте дно.

— Як ти думаєш, можна тут попити води?

— Взагалі-то кажуть, що не можна пити з невідомих водойм. Але тут вода така чиста…

     Ліза не встигла договорити, бо побачила, як Поліна набрала воду в долоні й зробила кілька жадібних ковтків.

     Дівчата були втомлені, голодні й майже добу нормально не пили. Холодна вода принесла їм полегшення і трохи повернула сили. Ліза теж набрала води в долоні й обережно скуштувала.

— Така смачна!

— Так, дуже. Шкода, що ми не можемо її набрати із собою.

— Лізо, нам потрібно йти за цим струмком. Можливо, він приведе нас до людей.

— А можливо, навпаки, заведе ще глибше в ліс.

— Ми й так у глухому лісі. У нас немає іншого вибору.

     Ліза на мить задумалася, а потім кивнула.

— Гаразд. Ходімо за течією.

    Дівчата випили ще кілька ковтків і рушили вздовж струмка. Йшли обережно, намагаючись не поранити й без того подряпані босі ноги.

    У лісі було тихо. Лише сухі гілки та листя час від часу хрустіли під ногами. Тиша здавалася настільки густою, що від неї ставало моторошно. За цей день дівчата вже майже звикли до безмовності лісу, але тепер кожен звук змушував їх насторожуватися. Раптом різке, пронизливе виття змусило обох завмерти. Вовк. З першої миті вони не змогли зрозуміти, звідки саме долинув звук. Здавалося, він був зовсім поруч. Кілька секунд Поліна та Ліза стояли нерухомо, навіть боячись поворухнутися.

— Де він? — ледве чутно запитала Поліна.

— Схоже, десь поблизу… Може, навіть за тими кущами.

— Що робимо?

— Не знаю. Тікати, мабуть, небезпечно. Та й куди?

— Добре, якщо він тут один…

    Ліза підійшла ближче до подруги й узяла її за руку.

— Його виття може бути сигналом для інших вовків.

— Не кажи такого…

— Пішли, — тихо сказала Ліза. — Повільно.

     Дівчата, озираючись навкруги, почали обережно пробиратися вперед уздовж струмка. Обидві тремтіли так, ніби на вулиці був двадцятиградусний мороз, а на них не було теплого одягу. Раптом затріщало гілля. Дівчата завмерли. З-за кущів на берег струмка вийшов вовк. Він був не таким великим, як вони уявляли. На перший погляд, його можна було сплутати з великим собакою. Сіра шерсть із легким рудуватим відтінком місцями була вилинялою.

    Вовк зупинився й подивився на дівчат. Він був приблизно за двадцять кроків від них, на протилежному боці струмка.

— Я ще ніколи не бачила його так близько, — ледь чутно промовила Ліза.

— Потрібно знайти якусь палицю…

     Поліна повільно озирнулася. Побачивши суху гілку, вона обережно нахилилася й потягнулася до неї. Вовк одразу насторожився. Він зробив кілька кроків уперед, а потім задер голову й протяжно завив.

— Лізо, тікаймо! — крикнула Поліна.

    Дівчата розвернулися й кинулися бігти назад. Вовк на мить залишився на місці, а потім рушив слідом. Він не мчав за ними щодуху, а тримався на відстані, час від часу скорочуючи її. Дівчата бігли навмання, не розбираючи дороги й не думаючи ні про що, крім бажання втекти якомога далі. Та попереду почався невеликий пагорб.Підійматися босоніж було важко. Ноги ковзали по вологому ґрунту, чіплялися за коріння й гострі гілки. Дихання ставало дедалі важчим. Позаду знову почулося гарчання. Вовк наближався.

— Лізо, швидше!

     Поліна вже майже не відчувала болю в ногах. Вона озирнулася й побачила, що тварина зовсім близько. І раптом просто перед мордою вовка просвистіла велика палиця. Вона влучила тварині в морду. Вовк різко відсахнувся, заскавулів і відступив назад. Дівчата зупинилися, не розуміючи, що відбувається.