18

Здавалось, що у Поліни та Лізи відкрилось друге дихання, коли вони тікали від сліду вовка. Вони намагались відійти якнайдалі від цього місця, де побачили сліди вовка. Але дівчата не врахували ще одно – вовк також не стоїть на місці. І у дикій природі, вовк, хоч і уникає людей, та все ж вважає себе тут господарем, а не людину, якої він, можливо, і не бачив за все своє життя. Дівчата йшли, як їм здавалось, дуже швидко, але тримаючись одна біля одної. Раптом, Поліна, яка ішла трохи попереду, спіткнулась і різко впала, як виявилось у якийсь рівчак.

• Поліно, що з тобою?  - Стривожено спитала Ліза.
• Тут якась яма, я її не побачила! Ой, Лізо, ти бачиш це? – Поліна раптом дуже зраділа, можливо, це шлях до нашого порятунку?

Ліза підійшла ближче до подруги і лише тоді помітила, те про що говорила Поліна. Це була невеличка річечка, навіть струмочок, але вода у ньому була настільки чиста, що дівчата такої, мабуть, ще й не бачили. Вода текла невеличким потоком вниз, і місцями струмок був настільки вузький, що можна переступити, місцями ширина сягала десь двох метрів. Струмок був неглибокий, прозора вода дозволяла бачити дно.

• Як ти думаєш, можна тут попити водички?
• Взагалі, кажуть, що не можна пити із невідомих водойм. Але тут вода така чиста…

Ліза не закінчила говорити, бо побачила, що Поліна набирає воду у долоні і п’є воду. Дівчата були втомлені і голодні, тому ковток чистої води додав їм неабияких сил. Ліза теж взяла приклад з подруги і спробувала води.

• Така смачна!
• Так, дуже. Шкода, що ми не можемо її набрати.
• Лізо, нам потрібно йти за цим струмком, можливо, він нас приведе до людей.
• А, можливо, ще більше заведе у глибокий ліс.
• Ми й так у глибокому лісі і вибору у нас не має.
• Так, я згідна, ходімо за течією.

Дівчата випили ще кілька ковтків води і рушили за течією. Вони йшли обережно, аби не поранити й без того добре подряпаних босих ніг. В лісі було тихо. Сухі гілки та листя під ногами іноді порушували цю тишу. Все було настільки  спокійно, що аж моторошно ставало, хоча за цілий день дівчата вже звикли до цієї тиші. Але раптом різкий пронизливий звук змусив дівчат завмерти на місці. Це було виття вовка. Не можна було відразу зрозуміти звідки точно цей звук, але це було зовсім близько. Декілька хвилин Поліна та Ліза просто непорушно стояли на місці.

• Де він? – Все ще не рухаючись, спитала Поліна.
• Схоже, десь поряд, може прямо за кущами!
• Що робимо?
• Не знаю. Тікати, мабуть, небезпечно, та й нереально.
• Добре, якщо він тут один.
• Своїм виттям вони сповіщають про здобич. – Ліза підійшла ближче до подруги і взяла її за руку. – Пішли. – Тихо сказала вона. Дівчата дуже повільно, озираючись навкруги, стали пробиратись вперед вздовж річки. Обоє тремтіли так, ніби на вулиці був двадцятиградусний мороз, а вони без теплого одягу. І тут раптом затріщало гілля і до струмка вийшов повільною ходою вовк. На вигляд він був невеликий, ніби звичайний собака. Сіра, злегка рудувата шерсть трохи вилиняла. Вовк дивився прямо на дівчат, хоча швидше за все, він вже давно почув їх на нюх. Вовк від них був за кроків двадцять, на протилежній стороні струмка.
• Я ще ніколи так близько його не бачила. – Ледь промовила Ліза.
• Потрібно знайти якусь палицю… - Поліна оглянулась навколо і пригнулась, щоб взяти якусь суху гілку. Вовка цей рух насторожив, він різко підійшов вперед. Потім, задерши голову до верху, голосно завив.
• Лізо, тікаймо. – Крикнула Поліна. І, забувши, що від вовка все одно не втечуть, дівчата кинулись бігти назад. Вовк, не довго думаючи, перескочив річку і побіг за ними. Звір біг не дуже швидко, крадучись, мабуть, у нього була своя тактика полювання. Він розумів, що ця здобич вже майже його. Дівчата підніматись на невеликий пагорб, бігти ставало важче, а вовк все слідував за ними. Він вже був майже поряд з дівчатами, шкірив зуби і стало зрозуміло, що ось-ось нападе на них. Але тут раптово прямо в морду тварини вцілила велика палиця. Вовк заскавулів і повернувся назад.