17

     А хлопці саме в цей час повернулися на те місце, де залишили дівчат.

— Нічого не розумію. Де дівчата? — Денис був упевнений, що вони мали залишитися саме тут, адже добре запам’ятав два старі дуби, які росли поруч.

— Можливо, їх з’їли дикі тварини? — Ореста відсутність дівчат зовсім не лякала.

— Та що ти говориш!

— А можливо, ми прийшли зовсім в інше місце…

— Ні, я пам’ятаю це місце. Саме тут вони залишилися нас чекати, — Денис уважно оглянув усе навколо. — Дивно… Чому вони нас не дочекалися? Що змусило їх піти? Адже я обіцяв повернутися.

— Цих дівчат важко зрозуміти…

— Так. Особливо коли ставитися до них, як до іграшок.

— Вони до нас так само ставляться.

— Ось їхні сліди.

     Денис справді помітив кілька відбитків босих ніг на болотистому ґрунті.

— Вони пішли за нами. Мабуть, їм стало страшно, і вони вирішили нас наздогнати. Але чому ми не зустрілися?

— Ти, немов філософ. Ці дівчата — ще ті хитрі штучки. Хтозна, може, вони знайомі з тими типами, які нас сюди привезли, і давно з ними заодно. А нам готують чергову пастку.

— Розумієш, Оресте, якби ти не готував пастки Поліні, то не потрапив би в одну з них сам. Тому я відразу відкину цю думку і спробую знайти дівчат за слідами. Хоча вони час від часу зникають.

    Денис не поспішаючи рушив за слідами дівчат. Орест, який не хотів залишатися сам посеред густого лісу, змушений був іти за ним.

    І справді, сліди дівчат поступово почали зникати. Ґрунт ставав дедалі твердішим, а дівчата були легкі й до того ж ішли босоніж. Та час від часу Денису все ж удавалося помітити ледь видимі відбитки ніг.

— Так… Тепер, здається, я розумію, чому ми не зустрілися.

— Чому?

— Бо вони повернули назад. А знаєш чому?

— Уявлення не маю.

— Ось. Це сліди вовка. Вони їх побачили й повернули назад.

— Жах! Тобто ти хочеш сказати, що він десь поблизу?

— Не знаю, чи поблизу. Сліди не дуже свіжі, хоча я в цьому не надто розуміюся. Але можу точно сказати, що в цьому лісі водяться вовки.

— Так і знав! Ще тільки з вовком мені не вистачало зустрітися!

— У тебе є всі шанси побачити справжнього вовка, не такого, як у зоопарку! Це тобі, Оресте, не дівчатам голову крутити. Тут досвід набагато цікавіший!

— Ти так говориш, ніби для тебе це не вперше.

— Таке вперше. Але колись мені й справді доводилося проводити ночі в лісі. Правда, я тоді був із дідусем, полковником у відставці. Та й ми точно знали, як знайти вихід із того лісу.

— І вовки там не водилися!

— Чому ж? Водилися! Тільки в нас горіло багаття, тому вони й не наближалися.

— Точно! Перш за все нам потрібно розпалити вогонь, поки не стемніло.

— Перш за все, поки не стемніло, нам потрібно знайти дівчат. А потім уже вирішимо, що робити далі.

— Так ми і їх не знайдемо, і самі не врятуємося.

— А ти, Оресте, не будь песимістом. Просто постарайся поставити перед собою мету. Ну, так, як ти недавно поставив собі за мету звабити дівчину.

— Може, вже досить одне й те саме повторювати?

— Я ж правду кажу…

— Денисе, якщо все це коли-небудь закінчиться і ми зустрінемося в школі…

— Я дуже сподіваюся, що ця невелика пригода змінить тебе на все життя.

— Денисе, а скільки в тебе було дівчат?

— Для чого тобі?

— Просто я знаю відповідь — жодної. І коли на нас нападуть вовки…

— Ти їм розкажеш, скільки в тебе було дівчат, і вони, з поваги до тебе, розірвуть тільки мене?

— Ні, я не те хотів сказати. Просто я хоча б знаю, як це — бути з…

    Раптом страшне вовче виття обірвало їхню суперечку. Хлопці завмерли й кілька хвилин мовчки прислухалися, але звук більше не повторився.

— А це вже зовсім не смішно… — тихо зауважив Денис.

— Мені й до цього було не смішно. Звідки долинав цей звук? — запитав Орест.

     Про попередню розмову вони обоє відразу забули.

— Не знаю. Але ми мусимо йти далі. Там мають бути дівчата, а їх не можна кидати самих. Пішли!

— Так, як накажете, командире! — ніби жартома промовив Орест, хоча йому було зовсім не до жартів.