17

А хлопці як раз у цей час повернулись на те місце, де їх залишили.

-  Нічого не розумію, де дівчата? - Денис був впевнений, що саме тут вони мали б бути, бо добре запам'ятав два старих дуби, що росли поруч.

-  Можливо, їх з`їли дикі тварини? - Ореста зовсім не лякала відсутність дівчат.

-  Та що ти говориш!

-  А, можливо, ми прийшли в зовсім інше місце...

-  Ні, я пам’ятаю це місце. Саме тут вони лишились нас чекати. - Денис уважно вивчав все навколо. - Дивно, чому вони нас не дочекались. Що змусило їх піти? Адже я обіцяв повернутись.

-  Ці дівчата! Їх важко зрозуміти...

-  Так, особливо, коли ставитись до них, як до іграшок!

-  Вони до нас так само відносяться.

-  Ось їхні сліди. - Денис дійсно помітив кілька відбитків на болотистому ґрунті. -  Вони пішли за нами. Їм, мабуть, стало страшно і вони вирішили наздогнати нас, але чому ми не зустрілись?

-  Ти, немов філософ. Ці дівчата хитрі штучки. Хтозна, може, вони знайомі з цими типами, що нас сюди привезли і давно вже з ними, а нам готують чергову пастку.

-  Розумієш, Оресте, якби ти не готував пастки Поліні, то не потрапив би в неї сам. Тому я відразу виключу таку думку і спробую знайти дівчат за слідами, хоча вони час від часу зникають.

 Денис, не поспішаючи пішов по слідах дівчат. А Орест, який не хотів лишитись сам посеред густого лісу, змушений був іти за ним. І справді, сліди дівчат стали зникати, мабуть, тому, що ґрунт ставав дедалі твердішим, а дівчата були неважкі та ще й без взуття. Та іноді Денису все ж вдавалось знайти легкі відбитки ніг на ґрунті.

-  Так. Тепер, здається, я розумію чому ми не зустрілись.

-  Чому?

-  Бо вони повернулись. А знаєш чому вони повернулись?

-  Уявлення не маю!

-  Ось. Це сліди вовка. Вони їх побачили і повернулись назад.

-  Жах! Тобто, ти хочеш сказати, що він тут поблизу?

-  Не знаю чи поблизу, сліди не дуже свіжі, хоча я на цьому не дуже розуміюсь. Але можу точно стверджувати, що в цьому лісі вовки водяться.

-  Так, порадував! Ще тільки з вовком мені не вистачало зустрітись!

-  У тебе є багато шансів побачити справжнього вовка, не такого як у зоопарку! Це тобі, Оресте, не дівчатам голови крутити, а досвід на багато цікавіший!

-  Ти так говориш, ніби це для тебе не вперше!

-  Таке вперше, але колись мені і справді доводилось проводити ночі у лісі. Правда я тобі був із дідусем, полковником у відставці, та й ми точно знали, як нам знайти вихід із цього лісу.

-  І вовки там не волились!

-  Чому ж? Водились! Тільки в нас горіло вогнище, вони й не наближались!

-  Точно! Перш за все нам потрібно запалити вогонь, поки не стемніло.

- Перш за все, поки не стемніло, нам потрібно знайти дівчат, а потім уже вирішимо що далі робити.

- Так, і їх не знайдемо, і себе не врятуємо.

-  А ти, Оресте, не будь песимістом. Просто постарайся поставити перед собою ціль, ну так, як ти недавно ставив ціль дівчину звабити.

-   Може вже досить одне і теж говорити!

-   Я ж правду кажу...

-   Денисе, якщо це коли-небудь це закінчиться і ми зустрінемось у школі...

-   Я дуже надіюсь, що ця невелика пригода, змінить тебе на все життя.

-   Денисе, а скільки у тебе було дівчат?

-   Для чого тобі?

-   Просто я знаю відповідь - жодної. І коли на нас нападуть вовки...

-   Ти їм розкажеш скільки в тебе було дівчат і вони, з поваги до тебе, розірвуть тільки мене?

-  Ні, я не те хотів сказати, просто я хоч знаю, як то бути із... - Раптом страшний звук вовчого виття зупинив їхню суперечку. З хвилину хлопці просто прислухались, але звук більше не повторився.

-  А це вже зовсім не смішно... - Зауважив Денис.

-  Мені й до цього не було смішно. Звідки цей звук долинав? - Спитав Орест. Про розмову, що велася до цього обидва відразу забули.

-  Я не зрозумів. Але ми мусимо іти вперед, бо там мають бути дівчата, а їх кидати не можна. Пішли!

-  Так, як накажете, командире! - Ніби жартома промовив Орест, хоч йому було зовсім не до жартів