16

    У Поліни та Лізи вже не було сил просто сидіти й чекати. Якщо Ліза все ще сподівалася, що хлопці повернуться, то Поліна зовсім зневірилася в тому, що вони прийдуть. Дівчата вирішили йти вперед, самі не уявляючи, куди приведе їх цей важкий шлях.

    Пробиратися було зовсім нелегко. Босі ноги раз у раз загрузали в болотистому ґрунті, а густі зарості постійно ставали на шляху. Та дівчата все одно вперто йшли далі.

— Лізо, поглянь! Чиїсь сліди! — пошепки сказала Поліна. — Вони такі величезні!

— Дай поглянути!

    Ліза була за кілька метрів від подруги, але швидко підійшла.

— Ось, дивись! Як їх багато! І вони зовсім свіжі!

— Хотіла б я сказати, що це собака…

— Але це вовк! І він десь поруч. Можливо, навіть не один.

— Та ніби один, — невпевнено відповіла Ліза. — Один навряд чи нападе. А ось зграя…  Особливо якщо там є вовченята…

    Поліна важко зітхнула.

— Лізо, ну чому зараз усі хлопці такі мерзотники? Ти їм довіряєш, а вони дбають лише про себе. Адже наші батьки не такі!

— Так, не такі, — механічно повторила Ліза.

    Вона на мить уявила свого тата. Як же він, мабуть, хвилюється. Місця собі не знаходить. А в якому стані мама — страшно навіть уявити. Дівчина розуміла: заради них вони повинні вибратися з цього страшного місця. Головне — не панікувати й не впадати у відчай. Тоді все має скластися.

     Так, шкода, що хлопці від них утекли. З ними було б надійніше. А ще їй так сподобався Денис… І він теж виявився нічим не кращим за Ореста. Отже, усі вони однакові.

— Поліно, вовк пішов у цей бік, а ми звернемо сюди. Так, можливо, нам не доведеться з ним зустрітися. Тільки б не зайти ще глибше в ліс.

— Куди вже глибше! Тут удень моторошно, а що вже про ніч казати!

— Так. Не хотілося б залишитися тут на ніч.

— Лізо, а якось же орієнтуються за мохом — де північ, а де південь?

— Так. Тільки ми не знаємо, з якого боку вихід. Тому це нам не допоможе.

     Поліна на мить замовкла, а потім тихо сказала:

— А знаєш, Лізо, що найстрашніше? Я боюся, що виходу звідси взагалі немає.

— Ні, не кажи так. Вихід є завжди. І ми його знайдемо.

— Я так шкодую, що ти потрапила в цю жахливу історію… Якби не я…

— Не будемо зараз про це. Ходімо.

    Дівчата знову стали пробиратися крізь густі чагарники. Сонце, яке й так ледве пробивалося крізь крони дерев, повільно ховалося за обрій.

   Дівчата вже розуміли, що цієї ночі їм, найімовірніше, доведеться заночувати в лісі. Їм страшенно хотілося спати, адже попередня ніч минула для них майже без сну. Але перш ніж відпочити, потрібно було знайти хоча б якесь безпечне місце. А поки що нічого схожого їм не траплялося.

    Так, із хлопцями було б і надійніше, і безпечніше. Але вони виявилися безвідповідальними. Або просто зрадниками. Принаймні так тепер думали дівчата, пробираючись крізь густий ліс і намагаючись знайти хоч якусь людську стежку.