15

-

— Лізо, а якщо вони не повернуться? — ледве стримуючи сльози, запитала Поліна.

— Повернуться. Звичайно, повернуться. Принаймні Денис. Він не такий, як цей твій Орест.

— Орест уже не мій. А звідки ти знаєш, що цей твій Денис не такий, як Орест?

— Денис теж не мій! Я просто знайома з ним на пів години довше, ніж ти. Він сам підійшов до мене й сказав, що у тебе можуть бути неприємності і що він може допомогти.

      Розмова трохи розвіювала їхній страх. Хоч на деякий час дівчата забували про своє становище.

— А якщо вони змовилися, щоб провчити нас?

— Не думаю. Це вже було б занадто жорстоко.

— Лізо, може, підемо вперед? Пошукаємо їх? Ти вже відпочила?

— Я й не знаю. Я вже навіть болю не відчуваю. Бачу кров на ногах, але вони мене зовсім не болять.

— То, може, підемо?

— Ні. Ще трохи почекаємо.

— Ми й так довго чекаємо. Здається, їх немає вже понад дві години.

— Ні, менше. Бачиш, сонце ще високо, отже, зараз приблизно обід. А пішли вони десь опівдні.

— Ти розумієш час за сонцем?

— Не дуже. Просто цього літа я була в бабусі. Колись не те що телефон, а й годинник був не в кожного. Люди працювали в полі й визначали час за сонцем. Моя бабуся й досі так робить, от і навчила мене.

— Зрозуміло. Я теж думаю, що зараз приблизно обід. Дуже вже їсти хочеться.

— Так, мені також. Хоч би якихось ягід знайти.

— Ще б знати, які з них їстівні!

— Можливо, Денис знає?

— Можливо, й знає. Але чи повернеться?

— Я думаю, що повернеться.

    Поліна, яка дуже розчарувалася в Оресті, тепер почала вважати всіх хлопців поганими. А от Ліза, навпаки, дедалі більше довіряла Денису. У її очах він став майже героєм, адже раніше вона думала, що в наш час хлопці здебільшого живуть лише заради розваг.

     Думки хлопців теж різнилися, причому набагато сильніше, ніж думки дівчат. Вони вже справді довго блукали лісом, але так і не знайшли нічого корисного.

— Оресте, ми зайшли вже занадто далеко. Треба повертатися, а то ще загубимо дівчат, — запропонував Денис.

— Невелика втрата, — байдуже відповів Орест. — Денисе, якщо в нас із тобою ще є хоч якийсь шанс вибратися, то якщо ми будемо разом із ними, шансів у нас не буде взагалі.

— Ти що, хочеш залишити їх самих у лісі?

     Денис пильно поглянув на Ореста, ніби сподівався, що не так його зрозумів. Але той продовжив:

— Ну їх же двоє. І нас двоє. Ми шукаємо шлях, і вони можуть шукати. А кому з нас більше пощастить — ще невідомо.

— Припустімо, ми виберемося з лісу, а вони — ні. У цьому лісі з двома беззахисними дівчатами може трапитися багато чого. Як ти потім дивитимешся в очі їхнім батькам?

— Ніяк. Я не давав обіцянки їхнім батькам охороняти їх. Я ж кажу: як кому пощастить.

— Ну так. Тебе ж зовсім не хвилювало, що скажуть батьки Поліни після того, як вона з тобою переспить.

— А це вже проблеми її батьків і того, як вони її виховали!

— Та, напевно, не так уже й погано вони її виховали, якщо вона за стільки часу все-таки не переспала з тобою.

— От якби переспала раніше, не було б зараз таких проблем! Це все через Поліну. Ну і через тебе.

— І, може, через Лізу?

— Так. Вона теж впливала на Поліну.

— І правильно робила, бо вона справжня подруга. Хоча в наш час дружба — рідкість.

— А що ти так за цю Лізу заступаєшся? Може, вона тобі подобається?

— Подобається. В першу чергу як людина.

— О, які високі слова! А як дівчина вона тобі подобається? Чи тобі дівчата взагалі не подобаються? Може, тобі більше до вподоби такі заучки, як Мирослав?

— Я зроблю вигляд, що не чув твоїх слів. Але скажу інше: у тому, що ми зараз тут, винен тільки ти! І те, чи вчиниш ти по-людськи та допоможеш дівчатам, чи просто втечеш, мов шакал, залежить теж лише від тебе. Ну а я повертаюся! Сказавши це, Денис розвернувся й пішов назад, туди, де, як йому здавалося, залишилися дівчата. Орест теж вирішив його наздогнати. І, мабуть, не тому, що хотів виправити свої помилки, а тому, що боявся залишитися в лісі сам.