13

— Скидайте пов'язки! — скомандував Денис. — І слухайте мене.

— Ти щось придумав, Денисе? — з надією перепитав Орест.

— Нічого особливого. Потрібно негайно втікати!

— Але куди?

— Не знаю. Просто подалі від них. Дівчата, відразу знімайте взуття. На підборах ви швидко бігти не зможете.

— Та ми з ними точно не втечемо! — заперечив Орест.

— Як ти можеш так казати, Оресте? Я ж тобі довіряла, — Поліна вже починала розчаровуватися у своєму «герої».

— Оресте, послухай мене уважно. І ви, дівчата, теж. У нас мало часу. Тихенько пробираємося в ліс і біжимо всі разом в одному напрямку, якомога далі від цих бандитів. Я допомагатиму Лізі, ти, Оресте, — Поліні.

— Чому я маю їй допомагати?

— Тому що, по-перше, саме через тебе ми потрапили в таку ситуацію. А по-друге, якщо хочеш урятуватися, маєш робити все можливе.

— Не потрібна мені тепер його допомога, — крізь сльози промовила Поліна.

— Поліно, будь ласка. Потім розберетеся у своїх стосунках. Зараз потрібно якнайшвидше вибиратися звідси, — попросила Ліза.

— То всі готові? Тихенько виходимо.

     Денис ще раз поглянув на бандитів, які явно про щось сперечалися, а тоді ледь чутно відчинив дверцята автомобіля. Дівчата швидко зняли туфлі. Вони по черзі обережно вийшли з машини й попрямували до лісу. Бандити були зайняті розмовою і спочатку нічого не помітили. Щойно всі опинилися серед дерев, Денис тихо сказав:

— Тепер біжимо!

    Старшокласники кинулися вглиб лісу. Денис відразу взяв Лізу за руку. Він бачив, як їй важко пробиратися крізь гілки ще й босоніж. Поліна теж намагалася не відставати, хоча їй було не легше. Вони по черзі обережно вийшли з машини і проскочили в ліс. Від бандитів реакції не було, отож втечі бранців вони не помітили. Далі старшокласники стали швидко бігти в глиб лісу. Денис відразу взяв за руку Лізу, бо бачив, як їй важко пробиратись через гілки та ще й без взуття. Поліна ж старалась не відставати від усіх, хоча їй теж було нелегко. Хвилин через десять, коли вони вже були в темних хащах лісу до них донеслись звуки кількох пострілів. Невідомо чи це бандити вирішували стосунки між собою чи виявили, що від них втекли молоді люди. Та якби там не було старшокласники кинулись бігти ще швидше, вони самі не розуміли звідки у них брались на це сили. Нарешті все-таки Орест став допомагати Поліні, можливо, вирішив, що у нього немає вибору, як тільки співпрацювати з усіма. Вони бігли вперед, не думаючи, як виберуться із темних хащів лісу, вони просто хотіли втекти від цієї страшної історії, в яку так по-дурному потрапили. Постріли все ще долинали, але звучали все тихіше. Старшокласники розуміли, що потрапили до дуже небезпечних людей. Їм зовсім не хотілось дізнатись чим закінчились ці суперечки бандитів, хотілось просто від них утекти.  Вони вже перестали бігти, просто швидко ішли вперед, стараючись у густій темряві лісу не загубити одні одних. Йшли мовчки, просто говорити не було сил та й не було про що. Вони вже давно втратили відчуття часу, але коли у лісі стало виднішати, зрозуміли, що настає ранок. Нарешті вони зупинились на невеличкій галявині.

— Думаю, нам вдалося втекти від них, — втомлено промовив Денис.

    Він нарешті відпустив руку Лізи, яку весь цей час буквально тягнув за собою.

     Дівчина була геть виснажена. Вона сіла просто на суху траву й поглянула на свої босі, подряпані ноги. Туфлі залишилися в машині. Колготки порвалися ще під час бігу крізь чагарники, а на п'ятах виступила кров. Ліза автоматично дістала із сумочки, яка була перекинута через плече й дивом не загубилася, серветки та почала витирати кров.

Поруч із нею сіла Поліна.

— Дай мені кілька, будь ласка. Моя сумочка залишилася в тому клятому гаражі.

— Візьми, — ледь чутно промовила Ліза й простягнула їй серветки.

— У когось є телефон? — запитав Орест, який стояв трохи осторонь, але все ж не хотів залишати дівчат самих.

— Я свій загубив у лісі. Боюся, тепер його не знайти, — відповів Денис.

— Мій теж залишився в гаражі. Все так швидко відбулося, що я навіть не встиг його забрати.         І де тільки взялися ці бандити на нашу голову!

— Це ти взявся нам на голову, Оресте! — зі злістю сказала Поліна. — Якби не ти, зараз ми всі були б удома.

— Справді? А я тебе силою тягнув у той гараж?

— Досить! Про це поговорите пізніше! — зупинив сварку Денис. — Зараз нам треба думати, як дістатися додому. Лізо, у тебе в сумочці має бути телефон.

— Так, має.

Ліза почала шукати телефон і за кілька хвилин таки знайшла його.

— Ось він. О ні! Вісімдесят п'ять пропущених! Мої батьки з глузду зійдуть!

— Негайно дзвони їм! — наказав Денис.

— Так, зараз. Тільки батарея майже сіла.

— Говори коротко й ясно. Скажи, що ми в лісі й заблукали. Подробиць поки не розповідай.     Якщо вдасться додзвонитися, попроси їх звернутися до поліції.

     Ліза вже набирала номер рідних.