13

-  Скидайте пов`язки! - Скомандував Денис. - І слухайте мене.

- Ти щось придумав, Денисе? - З надією перепитав Орест.

-  Нічого особливо. Потрібно негайно втікати!

-  Але куди?

- Не знаю. Просто від них. Дівчата відразу скидайте взуття, бо ви на підборах швидко не зможете бігти.

-  Та ми з ними точно не втечемо! - Заперечив Орест.

-  Як ти можеш таке казати, Оресте, я ж тобі довіряла. - Поліна вже почала розчаровуватись у своєму "героєві".

-  Оресте, послухай мене уважно. І ви, дівчата, теж. У нас мало часу. Тихенько пробираємось в ліс і біжимо всі разом в одному напрямку, чим подалі від цих бандитів. Я допомагаю Лізі, ти Оресте - Поліні!

-  Чому я маю їй допомагати?

- Тому що, по-перше, це через тебе ми потрапили в таку ситуацію, по-друге, якщо хочеш врятуватись маєш зробити все.

-  Не потрібна мені тепер його допомога. - Через сльози промовила Поліна.

- Поліно, будь ласка, потім розберетесь у своїх стосунках, потрібно швидше вибиратись звідси. - Попросила Ліза.

-  То всі готові? Тихенько виходимо. - Денис ще раз поглянув на бандитів, які явно про щось сперечались, потім ледь чутно відкрив двері авто. Дівчата попередньо зняли туфлі на підборах. Вони по черзі обережно вийшли з машини і проскочили в ліс. Від бандитів реакції не було, отож втечі бранців вони не помітили. Далі старшокласники стали швидко бігти в глиб лісу. Денис відразу взяв за руку Лізу, бо бачив, як їй важко пробиратись через гілки та ще й без взуття. Поліна ж старалась не відставати від усіх, хоча їй теж було нелегко. Хвилин через десять, коли вони вже були в темних хащах лісу до них донеслись звуки кількох пострілів. Невідомо чи це бандити вирішували стосунки між собою чи виявили, що від них втекли молоді люди. Та якби там не було старшокласники кинулись бігти ще швидше, вони самі не розуміли звідки у них брались на це сили. Нарешті все-таки Орест став допомагати Поліні, можливо, вирішив, що у нього немає вибору, як тільки співпрацювати з усіма. Вони бігли вперед, не думаючи, як виберуться із темних хащів лісу, вони просто хотіли втекти від цієї страшної історії, в яку так по-дурному потрапили. Постріли все ще долинали, але звучали все тихіше. Старшокласники розуміли, що потрапили до дуже небезпечних людей. Їм зовсім не хотілось дізнатись чим закінчились ці суперечки бандитів, хотілось просто від них утекти.  Вони вже перестали бігти, просто швидко ішли вперед, стараючись у густій темряві лісу не загубити одні одних. Йшли мовчки, просто говорити не було сил та й не було про що. Вони вже давно втратили відчуття часу, але коли у лісі стало виднішати, зрозуміли, що настає ранок. Нарешті вони зупинились на невеличкій галявині.

- Думаю, нам вдалось втекти від них. - Втомленим голосом промовив Денис. Він нарешті відпустив руку Лізи, яку буквально тягнув за собою. Дівчина була геть виснажена. Вона сіла прямо на суху траву і поглянула на свої  босі та дуже подряпані ноги. Туфлі залишились у машині, колготки не витримали і десяти хвилин бігу по лісі, від них лишились одні нитки, а із п'яток витікала кров. Дівчина автоматично дістала із сумочки, яка була одягнена через голову і плече та не загубилась, серветки, щоб витерти кров. Поруч із нею сіла Поліна.

- Дай мені кілька штук, будь ласка. - Попросила Поліна у подруги, бо моя сумочка лишилась у тому клятому гаражі!

- Візьми. - Ледь чутно промовила Ліза і дала подрузі серветки.

- У когось є телефон? - Запитав Орест, який стояв осторонь від дівчат та Дениса, але все ж не хотів лишати їх.

-  Я свого загубив у лісі, боюсь, тепер його не знайти. - Відповів Денис.

-  Мій теж лишився у гаражі. Все так швидко відбулось, що я навіть не встиг його забрати. - Пояснив Орест. - І де вони взялись ці бандити на нашу голову!

-   Це де ти взявся на нашу голову, Оресте? - Зі злістю сказала Поліна. - Якби не ти, зараз би всі ми були б удома.

-  Справді? А я тебе силою тягнув у цей гараж?

-  Досить. Про це поговорите пізніше! - Зупинив сварку Денис. - Зараз нам треба думати, як дістатись додому. Лізо, у тебе у сумочці має бути телефон.

-  Так, має. - Повторила Ліза і прийнялась його шукати. А через декілька хвилин дістала його. - Ось він. О ні! Вісімдесят п'ять пропущених! Мої батьки з глузду зійдуть!

-  Негайно дзвони їм! - Наказав Денис.

-  Так, зараз, бо тут сідає батарея.

-  Говори коротко і ясно. Ми в лісі, заблукали. Подробиць поки не розказуй. Нас можуть знайти по твоєму телефоні. - Поки Денис говорив, Ліза вже активно набирала номер рідних.

- Тільки не це! Тут не має мережі!

- Дай мені телефон! - Денис вихопив телефон із рук дівчини, став підіймати його вище і ходити по галявині. - Хоч би одна поділка, хоч би одна смс їм дійшла, вони б нас знайшли.

-  Може вилізти на дерево? - Запропонував Орест.

-  Можна спробувати. - Денис знайшов розлоге дерево і виліз на нього.

-  Ну що там? - Спитав знизу Орест. Але Денис просто стрибну із дерева.

-  Нічого. Тримай, Лізо, свій телефон.