12

      І бандити, і молоді люди вийшли на вулицю. Біля гаражів стояли дві легкові машини. У темряві важко було розгледіти їхні марки, та старшокласникам було не до того. Надворі було досить прохолодно, у повітрі витав запах спаленого листя й трави. Та все ж дихалося значно легше, ніж у підвалі.

     Поліна та Ліза думали лише про одне — як їм тепер потрапити додому до батьків. І обидві розуміли, що це може статися нескоро.

     Орест злився на Макса та Андрія за те, що вони не попередили його про небезпеку, і зовсім не розумів, як сюди потрапили Денис і Ліза.

     Денис же злився на себе. Він так невдало все спланував. Міг би хоча б Лізу не вплутувати, адже вона взагалі ні в чому не винна. Та з усіх старшокласників лише Денис намагався знайти вихід із цієї ситуації.

     Дівчата першими сіли на заднє сидіння машини. За ними сів Орест, а тоді вже Денис. За кермо сів «головний», якого називали Радіоном, а поруч із ним — Клапоть. Третій бандит сів в іншу машину й швидко поїхав.

     Їхня машина теж повільно рушила.

     Денис напружено думав. Добре, що він сидів біля правих дверей. Якщо з'явиться можливість, він зможе швидко вискочити з машини на узбіччя.

     Надворі вже була за північ. Можливо, вони поїдуть через людні місця, і тоді він зможе вибрати момент, вискочити з автомобіля та попросити про допомогу. Ще краще було б десь побачити поліцейських. Наприклад, коли машина зупиниться на червоне світло світлофора. Але поки що автомобіль їхав майже порожніми, погано освітленими вулицями. Навколо не було ні душі. Схоже, бандити не хотіли потрапляти на очі людям.

     Денис не знав цієї частини міста. Навіть якби йому вдалося вистрибнути з машини, він не знав би, куди бігти. Та все одно пильно вдивлявся в незнайомі місця, намагаючись знайти хоч щось, що могло б їм допомогти. Схоже, це було надто помітно.

— Клаптю, там у мене в бардачку лежать чорні ганчірки. Так, на всякий випадок. Роздай нашим маляткам, нехай зав'яжуть собі очі, бо ж наш Кремень не любить, щоб знали, де він живе.

    Клапоть, не випускаючи з правої руки пістолета, лівою дістав із бардачка ганчірки й передав їх старшокласникам.

— Очі зав'язуйте! Швидко! Бо…

— Та не погрожуй їм, Клаптю. У цих учнів зразкова поведінка, вони й так усе зроблять. Правда, дітки?

— Відпустіть нас, будь ласка… — ще раз попросила Ліза.

     Вона вся тремтіла, а від сліз туш розтеклася по її обличчю.

— Ха-ха. Тепер у Кременя будете просити, — «головний» на ім'я Радіон говорив дуже спокійно, і це ще більше насторожувало молодь. — А наш Кремень любить таких милих кішечок, як ти та твоя подружка. Тільки вмиєтесь спочатку, щоб він ваші личка добре розгледів.

— А ви в курсі, що вони неповнолітні? — запитав Денис.

— А ти думаєш, це зупинить Кременя? У ваших же інтересах, щоб вони йому сподобалися. Тоді, може, він буде добрішим…

— А якщо не сподобаються, то що? — запитав Орест.

— Так, я не зрозумів, чому очі ще не зав'язані? Ану, швидко зав'язуйте!

     Усі слухняно зав'язали собі очі.

     У машині, як і надворі, було темно. Тепер, із чорними пов'язками на очах, старшокласники опинилися в повній невідомості.

    Машина їхала з помірною швидкістю, часто звертаючи то на одну, то на іншу вулицю. У салоні панувала тиша. Згодом автомобіль набрав швидкості. Отже, вони, схоже, виїхали за місто. Ще через деякий час машина звернула, і швидкість різко зменшилася. Судячи з того, як автомобіль підкидало, вони їхали ґрунтовою дорогою.

    Денис міг би на такій швидкості легко вистрибнути з автомобіля. Але чи допоможе це? Він не мав жодного уявлення, де вони знаходяться і яка небезпека може чекати на нього та його друзів. Тому Денис вирішив поки нічого не робити. Він лише боявся, щоб не стало запізно.

     Раптом різкий дзвінок мобільного телефону перервав тишу.

— Так, Кремене! — різко промовив Радіон у нічній тиші. — Ми їдемо до тебе. Хвилин за сорок будемо. Хто їде? Малинецькі? Нам назустріч? Але ми тут лише з Клаптем. Ми не впораємося. Є, у Клаптя пістолет, але він… Затримати? Гаразд, Кременю, будемо намагатися. Що? Добре. Обіцяю, впораємося.

     Радіон відклав телефон і шумно зітхнув.

— Сьогодні явно не мій день. Мало мені тієї шпани, так ще Кремень таке завдання дав…

— Що сталося? — запитав Клапоть.

— А сталося те, Клаптю, що нам назустріч їдуть Малинецькі. Щось вони там утнули, надурили нашого Кременя й хочуть втекти. А нам доручено їх затримати, доки не приїдуть люди Кременя.

— Їх багато?

— П'ятеро.

— То що ми зробимо? Нас лише двоє, а вони ж, напевно, озброєні.

— У тебе теж є пістолет.

— Ага, є. Може, раз вистрелить, максимум два. А далі?

— Спробуємо з ними побільше поговорити… Дипломатично.

— Ну, то ти в нас по такому.