12

    І бандити, і молоді люди вийшли на вулицю. Біля гаражів стояло дві легкові машини, в темноті їх марки розгледіти важко, та й старшокласникам було не до того. Надворі було досить прохолодно, у повітрі витав запах спаленого листя та трави. Та все ж дихалось легше, ніж у підвалі. Поліна та Ліза думали про одне – як їм тепер потрапити до батьків, і обоє розуміли, що це може бути нескоро. Орест злився на Макса та Андрія, що ті не попередили його про небезпеку і зовсім не розумів, як потрапили сюди Денис і Ліза. Денис же злився на себе, що так невдало спланував свої дії. Міг би хоча б Лізу сюди не вплутувати, адже вона взагалі ні в чому не винна. Та з усіх старшокласників лише Денис шукав вихід із цієї ситуації. Дівчата сіли на заднє сидіння машини перші, за ними сів Орест і тоді вже Денис. За кермо сів "головний", якого називали Радіоном, поряд з ним - Клапоть. Третій сів в іншу машину і швидко поїхав. Тим часом і їхня машина повільно рушила вперед. Денис напружено думав. Добре, що він сидить біля правих дверей, тобто при можливості швидко зможе вискочити на тротуар. Так, надворі вже було за північ, але, можливо, вони будуть їхати по людних місцях і тоді він швидко вискочить з машини і попросить про допомогу. А ще було б краще десь би зустріти поліцейських. Наприклад, коли автомобіль зупиниться на червоне світло світлофора. Але, на жаль, поки що машина їхала по пустих майже неосвітлених вулицях міста, де не було ні душі. Схоже, бандити не хотіли "світитись" по людних місцях. Денис не знав цю частину міста, навіть, якби йому вдалося б вистрибнути, він не знав би куди бігти. Але він все одно пильно вдивлявся у незнайомі місця, намагаючись знайти хоч щось, щоб їм допомогло б. Та, схоже, це було дуже помітно.

- Клаптю, там у мене бардачку валяються чорні ганчірочки. Так, на всякий випадок. Роздай-но їх нашим маляткам, нехай зав`яжуть  собі очі, бо ж наш Кремень не любить, щоб знали де він живе.

    Клапоть, не випускаючи із правої руки пістолет, лівою дістав ганчірки і передав їх старшокласникам.

-  Очі зав`язуйте, швидко! Бо...

-  Та не погрожуй їм, Клаптю. В цих учнів зразкова поведінка, вони й так все зроблять. Правда, дітки?

-  Відпустіть нас, будь ласка... - Ще раз спробувала попросити Ліза. Вона вся тремтіла, а від сліз в неї по всьому обличчю потекла туш.

-  Ха-ха. Тепер у Кременя будете просити.  - "Головний" на ім`я Радіон говорив дуже спокійно і це ще більше насторожувало молодь.  - А наш Кремень любить таких милих кішечок, як ти і твоя подружка. Тільки вмиєтесь спочатку, щоб він ваші личка добре розглянув.

-  А ви в курсі, що вони неповнолітні? - Перепитав Денис.

- А ти думаєш це зупинить Кременя? Та у ваших інтересах, щоб вони йому сподобались, то він добріший буде…

-  А якщо не сподобаються, то що? - Це вже Орест спитав.

-  Так, я не зрозумів, чому ще очі не зав`язані? А ну швидко зав’язуйте! -  Всі молоді люди слухняно зав'язали собі очі. В машині, як і надворі, було темно. І тепер з цими чорними пов’язками на очах, молоді люди були у повній невідомості. Машина їхала на середній швидкості, часто десь звертала. Їхали вони в повній тиші. Згодом машина прибавила швидкості, отже вони виїхали за місто, а ще через деякий час кудись вони звернули і стали їхати дуже повільно, швидше за все, це була ґрунтова дорога. Денис міг на такій швидкості легко вискочити із авто, але чи це допоможе? Він уявлення не мав де знаходиться і яка небезпека могла чекати на нього і його знайомих. Тому Денис вирішив поки що нічого не робити. Лише хвилювався аби не було запізно. Раптом різкий дзвінок мобільного телефону перервав тишину.

- Так, Кремене! - Дуже різко пролунав голос Родіона у повній тиші. - Ми їдемо до тебе. Хвилин за сорок будемо. Хто їде? Малинецькі? Нам на зустріч? Але ми тут лише з Клаптем. Ми не справимося. Є, у Клаптя пістолет, але він... Затримати, гаразд, Кременю, будемо старатись. Що? Добре, обіцяю справимось. - Родіон відклав телефон і шумно зітхнув. - Сьогодні явно не мій день. Мало мені тієї шпани, так ще Кремень таке завдання дав...

-  Що сталось? - Запитав Клапоть.

-  А сталося те, Клаптю, що нам на зустріч їдуть Малинецькі. Щось там вони надурили нашого Кременя і хочуть втекти, а нам доручено їх затримати, допоки не приїдуть люди Кременя.

-   Їх багато?

-  Так, п'ятеро.

-  То що ми зробимо? Нас лише двоє, а вони ж напевно озброєнні.

-   В тебе теж є пістолет.

-   Ага є, може, раз вистрелить, максимум два. А далі?

-   Спробуємо з ними побільше поговорити... Дипломатично.

-   Ну то ти в нас по такому.

-   А ти будеш мені допомагати.

     Старшокласники мовчки слухали цю розмову і майже нічого не розуміли. Дівчатам було настільки страшно, що вони взагалі не вникали в сенс розмови і уявлення не мали, що робити далі. Орест дуже боявся, що Кремень їх вб`є, і тому щиро надіявся, що і дівчата справлять на Кременя хороше враження, а вони з Денисом стануть зайвими в цій історії та їх відпустять. І лише Денис напружено думав, як знайти вихід із цієї ситуації. Почувши розмову бандитів, він вирішив, що ця зустріч з іншими бандитами чи не останній шанс на порятунок. Хвилин через десять десь з-за дерев заблимало світло.

-  Он їдуть. - Сказав Кремень. - Готовий, Клаптю?