11

— Стривай, Клаптю! Спершу потрібно завершити нашу угоду, а тоді вже йди шукай свою еліту! Бо в мене часу й так мало! — Хтось зверху, схоже, поспішав.

      Бандити почали щось рахувати, зашаруділи пакетами.

— Тримай, Клаптю. Можеш уже йти пропонувати тим малоліткам «цукерочки», — почувся голос, коли розрахунки закінчилися.

— Та ну тебе! Не хочу я таким займатися! — все відмовлявся Клапоть.

— Та правду каже Рудий. Я в молодості тут гарний виторг робив! Ти знаєш, тим шкетам батьківських грошей не шкода. Беруть — і не шкодують. А потім уже як видзвонювали мене! Ще хотіли. Декілька сімок у телефоні довелося змінити.

— Добре вже, беру! Та я в інший район поїду. Тут, може, хтось контролює?

— Тоді все, пішли! — Почулися кроки, які, здавалося, вели до дверей. — Еліту завтра зранку пошукаємо. Видніше буде.

      І дівчата, і Орест із полегшенням зітхнули. Та не Денис.

— Я їх зупиню, — тихо сказав він і вже хотів вийти зі схованки.

— Ти здурів? — Орест схопив його за руку.

    На секунду йому вдалося втримати Дениса, але в цей момент він випадково зачепив стіл.     Пляшка шампанського впала на підлогу й із гучним гуркотом покотилася вниз. Усі четверо завмерли.

    Денис різко повернув голову до Ореста. Ліза прикрила рот рукою, а Поліна вчепилася пальцями в її руку. На кілька секунд запанувала тиша.

— Хто тут? — пролунало зверху.

     У Лізи перехопило подих. Вона відчула, як страх холодною хвилею пройшов від спини до кінчиків пальців.

— Тихо… — ледве чутно прошепотів Орест.

     Та було вже пізно. Зверху почулися кроки. Хтось підійшов до краю сходів і почав спускатися. Поліна притиснулася до Лізи. Обидві розуміли: їх знайшли.

Денис озирнувся, ніби ще шукав можливість сховатися або втекти, але іншого виходу не було.

    Першим униз спустився один із чоловіків. Він зупинився на сходах, кілька секунд мовчки розглядав хлопців і дівчат, а потім усміхнувся.

— То ось хто нашу «еліту» приховав! А може, вже й скористався нею? — протяжно мовив один із чоловіків.

     Він трохи спустився вниз, а решта двоє здивовано дивилися на свою «знахідку» згори. Ліза здригнулася від цих слів. Поліна ще міцніше стиснула її руку. Орест намагався триматися спокійно, хоча всередині все стислося від страху. Він швидко зрозумів: зараз найменша необережність може лише погіршити ситуацію.

— Ми нічого не бачили й не брали! — впевнено сказав Орест.

— Але вам це так просто не минеться! — твердо промовив Денис.

— Ах ви ж, шпана! Ще й погрожувати будете? Де заховали нашу «еліту»? — пролунав голос зверху.

— Ми тут випадково. Зараз підемо — і все забудемо. Просто розійдемося: ми не бачили вас, а ви нас, — запропонував Орест. У нього відразу спрацював інстинкт самозбереження.

— Ага, не бачили? А це що за погрози щойно були? — знову звернувся до них чоловік, який спустився вниз.

— Він просто випив забагато шампанського! Правда, Денисе? — Орест із надією поглянув на однокласника.

— Я взагалі не пив ні шампанського, ні іншого алкоголю.

— Денисе, подумай про дівчат! — напівшепотом, нахилившись до нього, сказав Орест.

    Хоча сам Орест у цей момент думав передусім про себе. А дівчата були настільки налякані, що майже не розуміли, що відбувається.

— Ну що, будемо робити? — запитав один із чоловіків.

— Так, проблемка! Ну де ви взялися на нашу голову? Все так добре починалося! — звернувся до молоді один із тих, хто залишався нагорі. Схоже, саме він тут був головним.

— А ви завезіть їх до Кременя. Хай вирішує, — запропонував один із «верхніх».

— Ага, йому більше нема чим займатися, тільки малюків няньчити! Так, шкети, кажіть, де що сховали, і тоді ми вас відпустимо.

— Ми нічого вашого не брали! Просто зайшли розважитися з дівчатами! — стояв на своєму Орест.

— А якби й брали, то все одно віддали б не вам, а поліції, — додав Денис.

— Ну все, шкети! Наше терпіння закінчилося. Поїдете з нами до Кременя. Хай робить із вами, що вважає за потрібне! — вирішив той, хто був зверху. — Ви хоч знаєте, на яку суму ви забрали товару?

— Нічого ми у вас не брали! — не здавався Орест, хоча вже добре розумів, що переконати цих людей буде непросто.

— Кременю все розкажете!

— Добре, відпустіть хоча б дівчат! — запропонував Денис, хоча й сам здогадувався, що це не спрацює.

— А вони відразу ж нас здадуть, ваші дівчата! Бач, які хитрі! Поїдете всі з нами. До Кременя.

— А там що? — злякано запитала Поліна. Вона вже починала усвідомлювати, у що вони вляпалися.

— Він уже вирішить. Сам не знаю.

— Відпустіть нас, будь ласка. Нас удома батьки чекають! — попросила Ліза.