3

     Ось і закінчився травень. Пролунав останній дзвінок, і учні розійшлися на канікули. Поліна та Ліза, не поспішаючи, йшли додому.

— Лізо, куди їдете відпочивати? — поцікавилася Поліна у подруги.

— Не знаю, куди їдемо відпочивати, проте знаю, де будемо працювати!

— Дай вгадаю — у бабусі в селі!

— Правильно. У цьому році в бабусі ще й ювілей, тому батьки беруть невеличку відпустку, і з наступного тижня ми всі дружно їдемо в село. У бабусі день народження десятого червня. Коли це просто свято, то збирається чоловік двадцять. А то ж ювілей, тому, мабуть, пів села прийде. Так що будемо готуватися!

— А коли повернешся?

— Навіть не знаю. Батьки приїдуть раніше, бо їм на роботу. А ми з сестрою залишимося — потрібно допомогти бабусі з городом. А ти де літо проведеш?

— Мої батьки хочуть на море. Швидше за все, за кордон, але десь у липні. Було б класно, якби наші разом зібралися — нам би було веселіше. Пам’ятаєш, як минулого року в Туреччині?

— Так, класно було, але мої батьки навряд чи цього року теж зможуть…

— Не будемо поспішати. Може, й зможуть. Я сумуватиму без тебе.

— А я без тебе.

     І справді, дівчата не бачилися ціле літо. Спочатку Ліза поїхала в село і пробула там більше місяця. Коли повернулася, Поліна якраз із батьками поїхала на відпочинок до Болгарії. А потім Ліза з батьками вирушила в Карпати. Коли повернулася, Поліна гостювала в Києві у тітки.

     Зустрілися дівчата лише наприкінці літа. Ліза була вдома сама й дивилася якийсь молодіжний серіал. У двері подзвонили, і, коли вона відчинила, побачила найкращу подругу.

Дівчата відразу кинулися одна одній в обійми, ділилися враженнями, перебиваючи одна одну, та дарували сувеніри. А коли на кухні пили чай, Поліна відкрила Лізі великий секрет.

— Лізонько, а ти не знаєш найголовнішого?

— І чого, цікаво?

— Перед поїздкою до Києва я нарешті познайомилася з Орестом.

— Справді? І як це сталося?

     Цього дощового дня Поліна не знала, куди себе подіти. Їй було сумно, і вона почала обдзвонювати своїх однокласниць, розпитуючи, хто зараз у місті. Майже всі були у роз’їздах, проте все-таки знайшлася одна однокласниця, яка щойно повернулася додому. Це була Емма.

Дівчата не були подругами, але, оскільки більше нікого не було, домовилися разом піти на дискотеку.

    Чомусь Поліні захотілося вдягнути на цю дискотеку щось особливе. Дощова погода трохи обмежувала її вибір. Вона хотіла одягнути щось світле, але боялася, що, поки дійде до клубу, одяг забрудниться. Та все ж у такий сірий, похмурий вечір їй хотілося виглядати яскраво.

     Поліна вдягла красиву мінісукню світло-фіолетового кольору, класичні чорні туфлі, а зверху накинула темний плащ.

     Коли вони з Еммою прийшли на дискотеку й обоє роздягнулися, Поліна вирішила, що трохи перестаралася з гардеробом. На тлі темно-синіх джинсів і чорного гольфа Емми вона виглядала надто святково. Особливо з огляду на те, що світло-русяве волосся Поліни було розпущене, а рудоволоса Емма зібрала своє у хвіст. Решта дівчат, які були в залі, теж виглядали досить буденно. Поліна пошкодувала, що поруч не було Лізи. Дівчата завжди разом обговорювали, що вдягнуть на дискотеку, і зазвичай виглядали досить ефектно.

     Настрій у Поліни зіпсувався. Вона вже планувала взяти таксі й поїхати додому. Тим більше Емма зустріла своїх знайомих, і їй було цікавіше з ними, ніж із Поліною. Вони запросили й Поліну до своєї компанії, але вона сказала, що їй стало зле і вона хоче піти додому.

     Дівчина вже прямувала через великий зал до виходу, коли раптом хтось міцно взяв її за руку. Спочатку Поліна розізлилася й уже хотіла сказати кілька «лагідних» слів настирливому переслідувачу.

— Куди поспішає така красуня? — запитав той, хто тримав її за руку.

— Набридло мені це сіре місце! — відповіла Поліна й хотіла ще щось додати, але раптом поглянула на обличчя хлопця. Це був Орест. Серце Поліни, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Це ж сам Орест! Він тримає її за руку і щойно назвав красунею.

— Так, місце тут сіре. І така яскрава дівчина, як ти, заслуговує на краще! — спокійно сказав Орест і ледь помітно усміхнувся. Він усе ще тримав руку Поліни у своїй, і від цього дотику дівчину кидало то в жар, то в холод.

— Я — Орест. Пішли зі мною, і я покажу тобі дещо цікавіше, ніж цей сірий клуб.

— Так, пішли, — ледве вимовила дівчина й рушила за Орестом до виходу.

— То як тебе звати? — запитав Орест у Поліни, коли вона одягала свій плащ.

— Поліна, — ледве вимовила дівчина.

     Їй усе ще не вірилося, що вона познайомилася з Орестом і він сам першим підійшов до неї.

Все-таки недаремно вона сьогодні вдягла красиву сукню. Шкода тільки, що тепер під плащем її не видно.

— Красиве ім’я для красивої дівчини! — промовив Орест уже добре вивчену фразу.

— Дякую, — скромно відповіла Поліна. Вона просто «танула» від слів Ореста.