2

   Не минуло й пів години, як Поліна та Ліза вже йшли алеєю парку, що був недалеко від їхнього будинку, і їли морозиво. Навкруги було багатолюдно: мами з дітками, пенсіонери, парочки та просто багато молодих людей. Уже повідкривалися літні кафе, і в кожному з них лунала музика. Запах квітучих рослин до вечора ще більше посилювався, і весь парк наповнювався приємним весняним ароматом.

— Як добре, що вже скоро літо! — мрійливо сказала Ліза.

— Так, і канікули. Хоча… На канікулах я не зустрічатиму Ореста.

— Можливо, цього літа тобі хтось інший сподобається?

— Не думаю. Хто може бути кращим за Ореста?

— Ще тисячі інших хлопців.

— Але мені потрібен тільки Орест! Ах! — Раптом Поліна зупинилася просто посеред алеї. — Лізо, поглянь! Орест! Він іде нам назустріч.

     І справді, той самий Орест, про якого щойно говорили дівчата, зараз наближався до них. Із ним ішли двоє його друзів. Дівчата не пам’ятали їхніх імен, лише знали їх в обличчя і те, що вони, як і Орест, навчаються в десятому класі. Через кілька хвилин молоді люди порівнялися.

— Привіт! — Обоє друзів Ореста привіталися з дівчатами. Напевно, вони теж знали, що дівчата навчаються в їхній школі.

     Орест пройшов повз, ніби не помічаючи їх. Поліна та Ліза відповіли на привітання його друзів. Хлопці пішли далі, а дівчата сіли на лавочку, біля якої проходили.

— Бачиш? Твій Орест навіть «привіт» не сказав!

— Можливо, він нас просто не знає.

— А його друзі знають?

— Ну, так.

— А як же ти з ним будеш знайомитися?

— Ну, коли-небудь на шкільній дискотеці познайомимося.

— Ти перша підійдеш?

— Ні. Хочу, щоб він перший підійшов. Я гарно одягнуся, зроблю зачіску, макіяж і постараюся частіше потрапляти йому на очі.

— Сьогодні ти теж гарно одягнена, красива і потрапила йому на очі, але він навіть не глянув на тебе.

— Просто сьогодні я була не готова до нашої зустрічі.

     Насправді ж Ліза помилялася. Не тільки друзі Ореста, а й сам він звернули увагу на дівчат.

— З нашої школи, — сказав один із друзів Ореста, коли вони розминулися з дівчатами.

— Так. Нічогенькі такі. Потрібно було ближче познайомитися, — продовжив інший.

— Ту, що в блакитній сукні, не чіпати! — командним тоном наказав Орест, маючи на увазі Поліну.

— Чому?

— Тому що спочатку вона має стати моєю, набридне мені — тоді забирайте!

— Але ж ти з Наткою зустрічаєшся!

— Ну і що? Потім буду зустрічатися з Юлькою, потім із Вікою, ну а далі з нею. Як то її звати?

— Поліна, здається.

— Неважливо, ще дізнаюся. Просто запам’ятайте: до вересня її не чіпати.

— То ти плануєш з нею аж у вересні? А як довго?

— Не знаю. Побачу, наскільки вона мене зацікавить.