4

4

- Коли я сказав «працювати» я не мав на увазі, що ти почнеш вишукувати трупи по закутках! – розходився Василь Гнатович. – Чи тим більше будеш виставляти мера дурнем, Муравйов!

Макс  слухав незворушно, шефу треба було дати викричатись. Йому видно зранку було не переливки. Після статті в «Луні Придніпров’я» мер вочевидь був дуже злий.

- Дівчину опізнали? – зачекавши допоки Гнатович переведе подих запитав Муравйов.

- Впізнали, а як же. Ліда Панфілова, її батько тримає пекарню на розі Катеринославської. Тут все очевидно, її прибив хахаль і скинув у воду. Орієнтування на того бандита вже розіслали по усіх містах, і його затримання – справа часу.

Про те, що шулера ніхто не затримає Муравйов промовчав. Рівно як і про те, що колишній коханець не міг бути причетним до вбивства Ліди Панфілової.

- Я хочу протоколи огляду медиками,  - сказав Макс.

- Ні, Муравйов! НІ! Ти не займатимешся цією справою, це не твій профіль,  - Василь Гнатович був категоричним. – Справа закрита.

-  Але ж рани на її тілі…

- Собаки! Руку відгризли собаки, ти сам сказав, що тебе навело на слід саме це повідомлення, що ще не так? – керівник відділу Міської безпеки дістав хустку і витер піт на чолі. – Труп прибило до берега, там його трішки погризли пси. Так іноді буває. Іди уже.

Макс слухняно вийшов з кабінету начальства, і повільно побрів коридором. Згадувати побачене не хотілось. То у вразливих осіб трупи прямо стоять перед очима. Макс себе до вразливих не відносив. Але діватись було нікуди, треба думати і уявляти, щоб зрозуміти де його інтуїція залишила підказку. Щоб відволіктись і зібратись з думками вийшов з відділку, забрів до кондитерської, і купив собі кілька заварних тістечок. Солодкий смак не перебивав гіркоту.

Але треба було ще раз обдумати усе, щоб зрозуміти, чи не пропустив він чогось важливого. І чи не дав його дар збій.

Іноді дар інтуїта працював дивно. Щось він підказував, щось приховував. Справа Ліди і справа циган могли бути ніяк не пов’язані між собою, а могли бути шматкам одної мозаїки. Нажаль, інтуїт це не ясновидець. І ніколи не можна бути впевненим чи вірно ти тлумачиш дані даром підказки.

Дівчина лежала в кущах, замулена піском, і якщо не знати, що шукаєш, то відразу і не помітиш. Річка, течія, і пси добряче попрацювали над тілом, за одну седмицю зробивши так, що упізнали Ліду тільки по прикрасах на зап’ястку правої, уцілілої руки.

Незвичним було не це все. Іноді люди падають у воду, тонуть, спливають. Макс володів вельми цинічним поглядом на такі речі. Могло бути, що Ліда сама утопилась, не витримавши туги за втраченим коханням. Але  рвана рана під лівою лопаткою, змушувала сумніватись в природних причинах смерті потопельниці.

Муравйов повернувся у відділок, і безцеремонно зазирнув у кабінет Відділу вбивств. Інспектор Марко Волосян читав газету.

- Привіт, - Муравйов дочекався допоки молодий, не старший самого Макса, худий хлопчина відкладе газету. – Що чути по потопельниці? Це ж ти її ведеш?

- Ну я. Протоколи огляду ще не надійшли,  - Марко позіхнув. – Тіло вже забрали для погребіння. Але патанатомісти довго вошкаються з офіційними документами. Родичі попросили аби не ставити самогубство дівчині, бо хочуть щоб батюшка відспівав… Сам знаєш, нікому не хочеться щоб рідні на скудельні опинились. А що тебе так цікавить  в ній?

- Поки не знаю,  - Муравйов потягнувся чухати потилицю, і вкотре осмикнув себе.  Подивився на нудьгуючого Марка. Хлопчина служив тільки кілька місяців. І справи йому всі як на підбір давали прості – самовбивство, нещасні випадки, все те що вимагало паперової роботи, але було лінь оформлювати більш досвідченим колегам. Потім глянув на годинник, справа Ліди змусила Муравйова затриматись у відділку більш як на пів дня. Вже четверта пополудні. Списки по зниклих людях за останні півроку замовлені Муравйовим в канцелярії ще не готові. – Маю справу на тім березі, заодно хочу подивитись місця де жила потопельниця.

- Я з тобою! – оживився хлопчина, підхоплюючи свого капелюха.

- Як знаєш,  - не став сперечатись Макс.

В двох з Волосяном вони переправились на інший берег Дніпра, і Макс твердо рушив до торгового дому Ашемана, чий магазинчик був на розі вулиць Вагонної і Котельної.

- Хочеш купити амулет? – здивувався Марко. – Нам же все видають…

- Маю кілька питань до  продавця,  - не став приховувати ціль свого візиту Муравйов.

Марко був правим. На службі видавали амулети зв’язку, замовлені пістолі, револьвери Тесли, і захисні амулети.

Над головою дзенькнув дівочок. Невелике приміщення магазинчику було  заставлене стелажами, де на оксамитових підкладках виблискували різноманітні амулети з числа непотребу. Простий люд охоче купував амулети удачі, замовлені на кілька випадків везіння. Були тут  стилізовані під прикраси амулети привернення уваги чи наведення краси. Окремо лежали захисні обереги.

На стінах розміщались ножі, пістолі, і навіть рушниці. Вони викликали у Муравйова трішки більше інтересу.

- Пан бажає придбати зброю? – з-за прилавка вийшов молодик, підперезаний фартухом, із нарукавниками по лікоть. –  Можу запропонувати прекрасний пістоль, найновіша технологія нанесення захисних формул, що унеможливлює їх вигорання…

- Поклич керуючого,  - навіть не став вдавати зацікавленість старший інспектор, замість того продемонстрував службове посвідчення.

- У нас все чесно! Всі дозволи і ліцензії є! – про всяк випадок сказав торгаш, і зник між стелажами.

А Макс примітив стільчик біля вікна, поруч із низьким столиком, і присів туди. Дістав з кишені плаща куплену раніше газету, до якої так і не дійшли руки.  Та керуючий не змусив себе довго чекати. Виплив з-за вітрин, невисокий, круглопузий чоловічок, з акуратною сивою бородою.

- Чим заслужили уваги охоронців порядку? – протягуючи руку для потискання запитав він.

- Максим Муравйов, старший інспектор Департаменту Міської безпеки,  - представився Макс. – Мене цікавить це.