3

3

Чорна сталь кривого ножа холодила шкіру через сорочку. Впевненість, що ніж приведе Макса до вбивці циган не зникала. Але заявлятись в торговий дім Ашемана було пізно, тому спіймавши коляску, Макс запропонував Маринці підвезти її в центральну частину міста. Відмовлятись репортерка не стала. Та і куди їй було відмовлятись. Цікавість і професійний азарт розпирали гостроносу журналістку, змушуючи нетерпляче поглядати на старшого інспектора.

Максим не поспішав заводити розмову, зважуючи що можна сказати дівчині, а що краще утаїти, щоб навіть натяку не було. Бо Гончар не зупиниться, і буде й далі сунути свого носа в його справи.

- Ламія,  - нарешті сказав Муравйов, і Маринка відкрила свого блокнота. – У мадам ФІрманн була ручна ламія.

- Була?  - репортерка удавано округлила очі.

- Була.

- Інтуїти здатні бачити потусторонні сутності?

- Інтуїти на багато що здатні,  - розпливчасто відмові Макс. І все ж пояснив: - Я не бачу. Я відчуваю їх. Як ви знаєте, інтуїти – нащадки Павших, чим більше крові ангелів дістанеться інтуїту, тим сильніший зв'язок з путустороннім.

- І скільки крові Павших в роду у Муравйових?

- Можете дослідити генеалогічне дерево роду, якщо вам так цікаво, в міському архіві,  - осік дівчину Муравйов.

- Так ви знищили сутність?  - зрозумівши свою оплошність змінила тему Маринка.

- Можливо. Розряд з револьвера Тесли цілком здатен розвіяти духа.

- А що ви робили власне в салоні?

- Йшов повз, відчув що треба зайти,  - тут навіть кривити душею і брехати не довелось. Старший інспектор Міськбезпеки - інтуїт, йому видніше куди ходити.

Дівчина відкинулась на своє сидіння, благорозумно не ставши тиснути на інспектора. Дуже підозріла покірливість, знаючи її невгамовний характер.

Завізши дівчину додому, Муравйов наказав їхати кучеру до церкви Різдва Богородиці, де на Катеринській вулиці був і міський будинок Муравйових. Еманації святості змішувались тут із близьким озером, і зносились в бік, що дозволяло Муравйову почувати себе цілком прийнятно в будинку. Тільки біля самої церкви іноді волосся ставало дибки на всьому тілі.

До того часу, як фаетон зупинився біля воріт дворянської садиби, на вулицях геть стемніло. Місто жило власним нічним життям. Шуміли над головами кам’яні крила горгуль, чувся здалеку собачий гавкіт, десь свистів патруль, цокотіли копитами коні, співали запізнілі гуляки.

Близьке заболочене озеро наповнювало повітря затхлістю і сирістю.

Генріх чекав на лавці в саду під старим кущем бузку, по свійські погладжуючи загривок вовкодава, покликаного охороняти садибу.

- Ти сьогодні швидко,  - здивувався Макс. Він розраховував побачити підручного не раніше завтрашнього вечора. Зазвичай, отримавши гроші збирач добряче напився в процесі своїх пошуків, і був готовий докладати старшому інспектору тільки по обіді. Але на диво, від Генріха не несло парами вина, як від перегінного кубу.

- Треба знати в кого питати,  - гордо заявив збирач.

Макс заклав руки за пояс, очікуючи інформації.

- В минулому році був тут один зальотний циган, - поділився здобутками Генріх. – Промишляв передбаченнями. Таким правдивими, що багато хто підозрював в ньому дар інтуїта. Перейшов багатьом дорогу з місцевих.

- І?

- Прибився до цирку виродків,  і зник разом з ними минулої осені.

- А пацан?

- А хто його знає, був чи ні,  - Генріх розвів руками.

Ну що ж за справа така, досадливо подумалось старшому інспектору? Цирк виродків, спірити, цигани… Де тепер шукати той цирк? Куди їх закинуло? Це ж скільки запитів і телеграм треба зробити, щоб відслідкувати увесь шлях! І все заради чого? Щоб витягнути з колоди порожню карту? Бо цілком може бути, що циган який плавав  в Дніпрі, і циган який передбачав майбутнє – зовсім різні люди.

- А люди? Зникали?

- Люди увесь час зникають,  - філософськи відповів Генріх.

- А конкретніше? – Макс зіщулився, день сьогодні був непростим, і витягувати з Генріха слово за словом немов лещатами інспектору набридло. Недобро блиснули зміїні очі, які між тим не справили на збирача жодного враження.

- На минулому тижні у пекаря, що живе біля саду Священика Архангельського пропала донька, подейкують втекла з кавалером, якимось шулером. Але якщо тобі цікаво, то того хлопа прикопали місцеві ще десять днів тому. Сам особисто зібрав його посмертне прокляття.

Генріх помахав рукою перед свої носом, ніби показуючи як саме збирав зло, а Муравйов кивнув. На самій межі свідомості зароджувався головний біль. Дар знову мовчав, холодний метал кривого ножа обпікав.

- Що скажеш про це? – певний час провагавшись Муравйов вийняв з-за пояса ніж, і продемонстрував співрозмовнику.

- Ритуальний ніж ангела,  - похапцем зиркнув на чорний метал Генріх.  – Рідкісна гидота. У нас є один адвокат ангельського роду в місті, можеш у нього запити для чого це використовується.

-  І так ясно, що для упокоєння, - виказав свою обізнаність Муравйов, і поки відчував тільки необхідність поговорити з торгашем, що продав артефакт мадам Фірманн.

Щодо зниклої дівчини біля саду дар нічого не підказував.

-  Прибери,  - Генріх піднявся з лавки одним плавним рухом, забрав руку з голови пса, який незадоволено загарчав, та підручний старшого інспектора міськбезпеки проігнорував цей прояв любові з боку тварини. – І краще нікому не показуй.

Генріх забрався геть, а Максим повернув до будинку. Руків’я ритуального ножа не давало йому спокою. Дар підштовхував їхати до Ашехмана негайно.  Про те щоб спати не могло бути і мови.

Макс наскоро повечеряв рагу з кролика, і звелів подати в бібліотеку вина і солодощів. Таке прохання аніскільки не здивувало камердинера, який добре знав пристрасть хазяїна до солодкого.

Вино заспокоїло розбурхану уяву, Макс ще раз перечитав протоколи, пошукав в книжках згадки про ритуальні ножі ангелів. Відчуття було, що марнує час, але Муравйов знав – на один дар покладатись не можна. І два мертві інтуїти виловлені з Дніпра яскраве тому підтвердження.