1

ч. 1

- І дайте мені он ту «заячу лапку»,  - Макс проковтнув слину тамуючи приємне передчуття від задоволення, яке він отримає запопадивши вкрите шоколадною глазур’ю тістечко.

До відчуттів задоволення раптом примішалось щось бридке  і слизьке, як протухла риба. І забирав тістечко старший інспектор міської безпеки з рук  кондитера вже без великого ентузіазму. Повертів продовгувату смакоту із заварним кремом, приміряючись, щоб куснути, твердо вирішивши отримати свою порцію втіхи для смакових рецепторів.

- Ти на ньому цілуватись будеш вчитись? – фиркнув Пилипко Яровий, підходячи до вітрини з тістечками. І Муравйов усією своєю аристократичною дупою відчув, що неприємності особистий ад’ютант голови Департаменту Міськбезпеки несе в собі, як пляшка в морі носить джина. Тут навіть спеціальних здібностей застосовувати не треба було.

Макс похапцем засунув тістечко ціляком до рота, і махнув рукою Пилипку, мовляв говори вже свої новини:

- Шеф тебе шукає, - правильно витлумачив знак інспектора міськбезпеки ад’ютант. – Там ногу знайшли.

- Яку ногу? – ледь не давлячись еклером уточнив Муравйов. Але Пилипко зробив великі круглі очі киваючи на продавчиню, яка робили вигляд, що переставляє тарілочки на вітрині, а насправді безбожно підслуховувала розмову двох охоронців правопорядку.

Старший інспектор тільки зітхнув, і попрямував до відділку. Знову якісь неприємності. Але як він не намагався активізувати свій дар, та окрім присмака тухлої риби в роті нічого більше не відчував. Чи то невідоме зло в цю мить дрімало, не подаючи ознаків, чи через магнітні бурі дар давав збій – невідомо.

- Муравйов! – Василь Гнатович роздавав розпорядження своєму водієві на виході з відділку. – Сюди іди. Зараз поїдемо.

Сашко Письменний, водій голови Департаменту Міськбезпеки, з поважним виглядом протирав шматком тканини фари безкінного екіпажу. Візок передали міськбезпеці місяць тому, і честі проїхатись у ньому Муравйов удостоївся тільки сьогодні.

Нарешті слідом за Максом прибіг і Пилипко, тримаючи паперовий пакунок з кренделями для шефа. Той дав команду сідати.

- Пообідати не дадуть,  - пожалівся Василь Гнатович, вмощуючись на сидінні біля водія, і відкриваючи пакунок із здобою.

- Може розкажете, що сталось? – не витримав Муравчов. – Яка така нога?

- Пилип бовкнув? – здогадався шеф. – Що там говорити, сам все побачиш зараз. Викинуло на берег після вчорашнього шторму даруночок…

Затріщав двигун, захлюпав, екіпаж здригнувся, і  зрушив з місця. Не дарма у народу немає віри цим безкінним екіпажам. Тріщить, дерчить, пихкає сажею, як чорт з пекла. Кажуть, в Києві вже на кожному кутку такі їздять, навіть армія на озброєння бере самохідні тачанки, обшиваючи будки з водіями броньованими листами сталі. Правда рухаються такі візки як черепахи. Їх називали «танками» бо по-перше такі броньовані машини нагадували звичайні цистерни для перевезення води - tank, а по-друге в умовах секретності так називали їх розробники, і назва прикріпилась до самохідної артилерії. А ще ходять плітки, що  і відділи міськбезпеки будуть скоро укомплектовувати самохідними візками – штурмовиками, з кулеметом на даху. От їм в Кременчуці така дурниця точно зайва. Але хто зна, хто зна, як повернуться справи в Києві…

Поки Муравйов роздумував за швидкоплинністю прогресу, і тим, що його сім’ї теж треба придбати таку машину, щоб сусіди не думали, що аристократи Муравйови скоро почнуть жебракувати,  Письменний вже підкочував їх екіпаж до Міської лікарні.

Макс прислухався до власних відчуттів. Так, десь там в середині його чекала неприємність зі смаком риби. Отож, ніякі магнітні бурі не вплинули на його дар. Все вірно. Майбутня справа пов’язана з річкою. Але взагалі-то це і так очевидно – шеф ще півгодини тому сказав, що загадкові ноги викинуло з Дніпра.

Над колонами головного корпусу напівстертий надпис повідомляв, що інспектори міської безпеки прибули до «Кременчуцької земської лікарні». Але звісно Василь Гнатович не повів підлеглих до центрального входу, а обігнавши головний корпус лікарні, вони пройшли до невисокого, одноповерхового будиночку.

На ганку палив люльку санітар в жовтому від не відіпраних плям халаті.

- Поклич Альберта Веніаміновича, шановний, - розпорядився до працівника паталоанатомічного відділу Василь Гнатович.

- Подумати тільки, зараз ці будинки використовуються заради науки, - коли санітар проворно пошкутильгав до корпусу лікарні заговорив Пилипко. – А ще якихось років двісті тому це була проста забава для бідняків.

- Сумнівна, - кивнув Муравйов. В роті у нього від чогось зібралась в’язка слина, наче хурми куснув. Це його дар натякав, що ось-ось інтуїт стикнеться з чимось гидким і неприємним.

- А моя бабка розповідала, що у суворі зими у них в селах будувались «боже дома», подав голос голова Департаменту. – Особі будинки біля цвинтарів, де покійники чекали своєї участі бути похованими весною.

- Уявляю скільки там всього завестись могло, - похитав головою Пилипко. – Непупокоєні що лежать цілу зиму, брр.

- При таких «Божедомах» завжди чергували священики, - показав свою обізнаність Муравйов, - І хтось з ангельською кров’ю.

- Макс, сам подумай, де тих ангелів на всі глухі села набрати? – не погодився Пилипко. – Кажуть в старовину виїдені села були не дивиною. Їдеш ти скажімо в Сибір, родичів на засланні провідати, і натикаєшся на мертве село, та пусті холодні хати. Добре якщо самому ноги звідти забрати вдасться…

Від слів прокотилась хвиля мурах за виворотом, ніяк не пов’язана з проклятим даром інтуїта.  Просто страшно було уявити мертве село з купою нежиті.

- Добрий день, добрий день, Гнатович! – їх розмову перервав завідуючий паталоанатомічним відділом. Лікар з довгою акуратною бородою і білим, на відміну від своїх підлеглих, ідеальним, халатом, махнув запрошуючим жестом на будівлю. – Як ви вчасно, я навіть ще не брався за їх огляд. Ходімо!