7

Ці слова обурили мене ще більше. Як можна так легко назвати себе слабохарактерною, а потім прийти до мене з мамою, щоб тиснути на мене? Я відчула, як у мені закипає лють. У цей момент, зібравшись із силами, я нарешті відповіла:
— Слабохарактерні не тягнуть за собою підмогу у вигляді мами, щоб задовольнити свої забаганки за чужий кошт.

Після цього в кімнаті повисла гнітюча тиша. Я бачила, як сестра здивовано витріщилася на мене, а мама лише хмикнула й відвернулася. Їхні аргументи раптом втратили силу, і я зрозуміла, що вперше за довгий час не дала себе використати.

Це було важко, навіть неприємно, але я відчула полегшення. Уперше я стала на захист себе й своїх меж. І нехай це зіпсує наші стосунки на деякий час — я втомилася бути тією, хто завжди поступається.

Я бачила як Олю накрила хвиля обурення. Її обличчя миттєво налилося червоним, губи стиснулися в тонку лінію, а очі блищали від злості. Вона різко зірвалася із місця, втупившись у мене палаючим поглядом, прошипіла:
— Ну, тепер я точно знаю, що в мене більше немає сестри.

Її голос тремтів, і я не могла зрозуміти, чи це від люті, чи від образи. Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, стиснувши кулаки, ніби намагалася зібрати всі свої емоції в одне ціле, а потім різко обернулася до мами.

Мама виглядала стриманішою, але по її обличчю було видно, що вона розчарована. Її брови зсунулися, утворивши між собою глибоку зморшку, а губи були стиснуті, як у людини, яка намагається втримати себе від неприємних слів. Вона мовчала, поки Оля рішуче хапала свою сумку. Але коли Оля вже направилася до дверей, мама все ж таки озирнулася на мене. Її погляд був холодним і осудливим, як у людини, яка щиро вважає, що ти зробив щось непростиме.

— Мабуть, ти справді більше не частина нашої сім’ї, якщо так до цього ставишся, — сказала мама, не підвищуючи голосу, але її слова були, як ляпас.

Вони обидві вийшли з квартири, грюкнувши дверима. Я залишилася одна в тиші, дивлячись на порожні місця, де вони щойно стояли. В голові крутилася думка: "Чи правильно я вчинила, що не виконала їхнє прохання? Чи, може, я просто вперше стала чесною сама з собою?"

Я тихо закрила за ними двері, намагаючись не грюкнути, хоча всередині все кипіло. Залишившись сама, я раптом відчула, як стомлення накрило мене хвилею. Це було не фізичне, а якесь моральне виснаження. Відчуття, ніби ти щось важливе розірвав і тепер боїшся, чи зможеш це колись склеїти.

Я підійшла до вікна, щоб вдихнути трохи свіжого повітря, але замість цього побачила їх унизу, біля під’їзду. Оля махала руками, гарячково щось розповідаючи, а мама стояла поруч, злегка зсутулившись, але час від часу кивала. Їхня розмова була сповнена емоцій – це було видно по швидких рухах і напружених обличчях.

Я дивилася на них, але відчула, що не хочу стежити за цією сценою. Це було так, ніби я випадково підслухала чужий телефонний дзвінок — незручно й нестерпно. Я відійшла від вікна, щоб не бачити їх.

На столі мене чекала моя булочка, яка ще залишилася. Я сіла, взяла її в руки й вкусила невеликий шматочок. Холодний чай у чашці більше не здавався таким смачним, але я допила його, роблячи маленькі ковтки, щоб розтягнути момент.

Булочка виявилася дивно смачною, чи, може, я просто вмовляла себе, що це хоча б щось приємне за весь цей день. Я намагалася зосередитися на цьому простому процесі – їсти й пити – ніби це могло дати мені сили не обмірковувати знову й знову те, що сталося.

Допивши останній ковток чаю, я повільно встала й взяла чашку та тарілку з-під булочки. Посуд був легкий, але здавалося, що кожен крок до кухні важить тонну. Усе ще відчувалася напруга, хоча я намагалася відволіктися й думати про щось інше.

Я відкрутила кран і підставила руки під холодну воду, намагаючись хоч трохи заспокоїти себе. Шум води заповнював тишу в квартирі, і цей звук був дивно заспокійливим. Я повільно вимила чашку, потім тарілку, приділяючи кожному руху більше уваги, ніж це було потрібно.

Коли посуд був чистий і вже стояв на сушарці, я мимоволі заглянула у вікно на кухні. Ззовні було зовсім темно. Лише кілька ліхтарів відбивали світло на мокрому асфальті, ніби підкреслюючи цю осінню глибоку ніч. Вулиця, яка вдень завжди була сповнена шуму та руху, тепер виглядала майже безлюдною.

Я провела рукою по запотілому склу, вдивляючись у темряву. Ні сестри, ні мами вже не було видно. Напевно, вони давно пішли додому або просто зникли з мого поля зору. Від цього було трохи спокійніше, але залишилося легке відчуття порожнечі.

Я вдихнула глибоко, немов намагаючись увібрати цю нічну тишу, і повернулася назад до кімнати.