5

Я думаю про Андрія частіше, ніж мала б. Іноді це навіть смішно: я можу сидіти, заповнюючи документи, а уявляю, як він проходить повз, кидає на мене той свій швидкий, невловимий погляд, і мені здається, ніби він щось хоче сказати, але чомусь мовчить. Я намагаюся бути спокійною, але поруч із ним це вдається погано. Що в ньому такого? Чому він змушує мене хвилюватися від одного лише погляду?

Я добре пам’ятаю наш перший день знайомства. Тоді я щойно почала працювати в компанії, була трохи розгубленою через нову обстановку. Андрій з’явився несподівано — високий, впевнений, із теплою, невимушеною усмішкою.

— Катя, правильно? — запитав він, зупинившись біля мого столу.

Я кивнула, відчуваючи, як обличчя заливає рум’янець.

— Я Андрій, працюю ось за тим столом. Якщо будуть питання — звертайся, не соромся.

Його голос був таким спокійним і приємним, що я одразу трохи розслабилася. Ми перекинулися кількома словами, і мені здалося, що він дійсно щиро цікавився, чи мені комфортно.

Наприкінці того дня я випадково зустріла його біля виходу. Він затримався, щоб забрати якісь документи, і ми одночасно опинилися біля дверей.

— Ти вже додому? — запитав він, злегка нахиливши голову набік.

— Так, — кивнула я, трохи розгублено.

— Давай я тебе проведу, якщо тобі зручно, — запропонував Андрій. Його голос був такий простий і ненав’язливий, що я навіть на секунду розгубилася, чи він справді це сказав.

Я вже хотіла відповісти, як тут із-за моєї спини раптом долинув голос Юлі:

— Ой, Андрію, ти теж йдеш? Мені сьогодні по дорозі з тобою!

Юля, завжди така яскрава й галаслива, вмить привернула до себе всю увагу. Андрій лише усміхнувся й, кивнувши, сказав:

— Добре, пішли.

Я відчувала себе дивно. Чому мені було так прикро? Ми ж навіть не домовлялися, і все це могло бути просто ввічливим жестом. Але всередині щось защемило. Того вечора я йшла додому одна, думаючи про те, чому я так сприйняла ситуацію.

З того дня ми почали частіше перетинатися, і я дізналася, що Андрій — це не тільки усмішка та уважність. У ньому є якась глибина, щось, що тягне до нього, ніби магніт. І хоч Юля давно забула про той вечір, я чомусь пам’ятаю кожну дрібницю. Іноді мені здається, що хотіла б повернути той момент і сказати щось інакше, але що саме — досі не знаю.

Занурившись у свої думки, я дійшла до дому. Голова була заповнена подіями дня, які перепліталися одна з одною, ніби старий кіноплівковий фільм. Щось вийшло добре, щось не так, як я хотіла, і тепер усі ці моменти кружляли у моїй свідомості. Я машинально зняла куртку, поставила сумку біля дверей і пішла до кімнати, прагнучи лише одного – тиші й затишку.

Відкривши шафу, я побачила свою улюблену піжаму – теплу, м'яку, з ніжною тканиною, яка завжди приносить мені відчуття комфорту. Я перевдяглася, дозволяючи тканині ніжно торкатися шкіри, і натягнула пухнасті тапочки. Їхнє приємне тепло наче починало стирати всі мої турботи.

Зайшовши до кухні, я відкрила холодильник, навіть не думаючи про щось конкретне. І тут на мене чекав приємний сюрприз – моє улюблене тістечко! Це була маленька радість, яка змусила мене усміхнутися. Заварила чашку гарячого чаю, взяла тістечко і попрямувала до дивана.

Вмостившись у своєму улюбленому куточку, я відчула, як напруга поступово зникає. Тістечко було ніжним і солодким, а чай розливався по тілу теплом. Зараз, у цій миті, усе здавалося таким простим і гармонійним. Я дозволила собі відпустити думки й просто насолодитися цим вечором.

Раптом я почула  різкий звук дверного дзвінка. З чашкою чаю в руках я трохи здивовано застигла на місці. Хто це міг бути так пізно? Відклавши чашку на столик, я неспішно піднялася і пішла до дверей.

Відчинивши, я побачила на порозі маму і Олю. Їхня поява в цей момент була настільки несподіваною, що я на мить розгубилася. Мама стояла, міцно стиснувши губи, а її обличчя було непривітним і навіть трохи суворим. Оля, схрестивши руки на грудях, виглядала не менш невдоволеною.

– Ого, мама? Оля? Що ви тут робите? – нарешті спромоглася я сказати, дивлячись то на одну, то на іншу.

– Що ми тут робимо? – мама навіть не намагалася приховати обурення в голосі. – Ми вже півгодини до тебе дзвонимо, але ти, як завжди, не відповідаєш.

Я лише здивовано кліпнула, намагаючись пригадати, коли востаннє дивилася на телефон. Та перш ніж я встигла щось сказати, мама та Оля рішуче зайшли всередину, не чекаючи жодного запрошення. Їхній рух був настільки стрімким, що я мимоволі відступила вбік, щоб не впасти.

– О, так тут у тебе, бачу, справжній відпочинок, – саркастично зауважила Оля, оглядаючи кімнату, де на столику стояв чай і залишки тістечка.

– Ми маємо серйозно поговорити- озираючись довкола додала мама.

Я тільки мовчки стояла, спостерігаючи, як вони заходять до моєї квартири, ніби це їхній власний дім.