3

 Сонце, ще низьке, ледве пробивається крізь легкий серпанок, який оповив землю. Проміння забарвлює все навколо у теплі відтінки — золото, бурштин і м'який помаранч. Листя на деревах майже все пожовкле, а деяке вже зірване вітром, лежить килимом на землі.

Повітря здається прохолодним і свіжим, на траві й павутинках виблискують краплі роси. Десь далеко чути крик ворони, а ближче — шурхіт, коли легкий вітер грається з опалим листям. Люди неквапливо йдуть до своїх справ, одягнені в теплі пальта чи шарфи, а хтось навіть зупиняється, щоб помилуватися красою природи.

Такий ранок наповнює відчуттям затишку й спокою. Я люблю дивитися у вікно та допивати ранкову каву. Це заряджає мене на цілий день енергією та гарним настроєм. Але цього ранку мої налаштування на продуктивний день перервав телефонний дзвінок моєї мами.

- Катю, ну що це за ставлення? Оля ж до тебе звернулася за допомогою, а ти їй відмовила! - з докором звернулися до мене.

- Доброго ранку мамо!  - я набрала повні груди повітря і спокійно видихнула, - я не розумію, чому це я повинна давати їй гроші на таку дорогу річ? Плаття за кілька тисяч гривень – це ж не першочергова потреба!

- Тому що ти старша і маєш допомагати їй! Це твій обов’язок як сестри!

- Обов’язок? Мамо, я допомагаю, коли це дійсно потрібно.  Нещодавно я оплатила оренду її квартири, хоча вона могла жити з тобою. Але я поставилася з розумінням до її бажання жити окремо. А зараз йдеться про забаганку. Оля могла обрати щось доступніше. А загалом, мамо, Оля сама може вже заробляти на свої потреби. - ледь стримуючи спокійний тон спробувала пояснити свою думку мамі.

- Катю, ти нічого не розумієш. Оля переживає через це побачення, їй важливо виглядати гарно! - вже спокійніше мовила мама

- Мамо, я теж переживаю за неї, але я не можу і не хочу просто фінансувати її капризи.

-Я від тебе такого не очікувала, - з образою гиркнула мати та закінчила дзвінок.

Голос матері лунав у моїй голові навіть після розмови. Моя рука трохи затремтіла, коли я поклала телефон на стіл. Грудьми прокотилася хвиля образи, розчарування і втоми, яку я не могла вгамувати. Все, що сказала мати, звучало гостро і незрозуміло, залишаючи після себе порожнечу.

Я втупилася в стелю. В серці тремтіла гіркота, наче голка, яка не давала спокою. Я не знала, як сприйняти цю розмову: як докір чи як чергову стіну, що з’явилася між ними. 

Я так і стояла біля вікна, дивлячись на чашку кави, яка вже трохи вистигла. Якось не хотілося допивати її — гіркота сьогодні була надто відчутною. Я встала, вилила залишки в раковину й швидко почала збиратися.

Джинси — мої улюблені, трохи потерті, але зручні, як завжди. Натягнула кофту, поверх — куртку. І, звісно, мій шарф. Без нього я не виходжу з дому восени. Він теплий, м’який, і в нього завжди приємно заритися обличчям, коли вітер прохолодний.

Закриваю двері квартири, вдихаю глибоко й кажу собі: "У мене сьогодні буде вдалий день". Хоча кого я обманюю, настрій мій безповоротно зіпсований, але я не маю права допустити, щоб це побачили інші. 

Працюю я у  компанії "Компас" менеджером з логістики. Офіс знаходить 20 хвилин ходу від моєї квартири, тому я залюбки іду на роботу пішки. Дорогою все ж таки намагаюся зібратися з думками і переконую себе в тому, що я вірно зробила, що наполягла на своєму рішенні у розмові з мамою та не піддалася її переконанням. 

 В роздумах я не помітила як  наблизилася до офісної будівлі, де знаходилась компанія в якій я працюю.

Це була сучасна багатоповерхівка зі скла і металу — її фасад виблискував у ранковому сонці, відображаючи шматки неба та силуети інших будівель.

Вікна тут займали майже всю стіну кожного поверху, створюючи враження абсолютної прозорості. Вони були чисті й блискучі, настільки, що здавалося, можна побачити крізь них увесь внутрішній світ людей, які працюють усередині.

Будівля виглядала такою ж величною, як завжди. Її сувора геометрія нагадувала мені про порядок і стриманість, а великі автоматичні двері запрошували зайти всередину. Зробивши вдих, я рушила на своє робоче місце.