1

У дитинстві Оля завжди була улюбленицею матері. Її золоті кучері, безпосередня усмішка і вміння швидко знайти спільну мову з усіма робили її маленькою зіркою родини. Мама називала Олю "своєю принцесою" і завжди захоплювалася її чарівністю. Я ж, хоч і була тихою та старанною дитиною, завжди залишалася на другому плані.

Оля вміло користувалася своїм статусом. Якщо щось траплялося – розбитий стакан, зіпсована скатертина чи несподівана пляма на сукні, вона швидко перекладала провину на мене:

– Це не я, це Катя зробила, – невинно казала вона, дивлячись прямо в очі матері.

Мама навіть не намагалася розібратися:

– Катю, скільки разів я тобі говорила бути обережнішою! Знову ти все псуєш!

Я намагалася виправдатися, але марно. Мене карали не тільки за свої, але й за Олині помилки. Та найгіршим було інше. Мама постійно нагадувала:

– Катю, ти старша сестра, ти повинна допомагати Олі. Вона ще маленька, а ти доросла, розумна дівчинка.

Мені доводилося допомагати сестрі з уроками, прибирати за нею і навіть поступатися своїми іграшками чи речами. Якщо Оля щось забувала чи не встигала зробити, мама вимагала, щоб це зробила я.

Якось, коли Олі було дев'ять, а мені одинадцять, ми гралися у дворі. Оля зламала сусідську троянду. Коли сусідка прийшла зі скаргою, мама знову звернулася до мене:

– Катю, ти старша, ти мала дивитися за сестрою!с

Я стояла мовчки, стиснувши кулаки, бо знала: якщо спробую пояснити правду, слова не матимуть значення.

Роки минали, але нічого не змінювалося. Я росла з відчуттям, що на моїх плечах завжди лежить відповідальність за сестру. Я мусила допомагати, захищати, поступатися, навіть якщо це було несправедливо.

І навіть в дорослому житті, коли ми почали проживати окремо - Оля частенько користувалася мною.

 Так і цього разу.... Я довго збирала гроші на свою квартиру. Економила на всьому, відмовляючи собі навіть у дрібницях. Усі заощадження йшли в окрему скарбничку. Сестрі було відомо про мої заощадження і про те, що мені залишилося вже зовсім мало. 

Можливо тому Оля не мала сумніву в допомозі з моєї сторони, адже неодноразово просила у мене грошей.

Сестра здебільшого телефонувала лише, коли їй було щось потрібно від мене. Так було і цього разу:

– Катю, у нас біда, я не можу повірити... Степан мене кинув. Він зібрав мої речі і просто виставив їх за двері. Сказав, що більше не може це терпіти.

- Ви посварилися? - присівши на крісло вирішила розпитати сестру. Ярозуміла, що зараз буде розповідь про те, який поганий Степан і вона ні в чому не винна.

- Та я навіть не знаю. Степан сказав, що я недостатньо серйозно ставлюся до наших стосунків. Що йому набридло, що я, начебто, "вічно тусуюся" і "не думаю про сім’ю". - не відчуваючи себе винуватою продовжувала Оля, - ну, що тут такого? Кожна жінка має право розважатися! Це ж не значить, що я його не любила! Ти ж сама знаєш, що це просто невинні гулянки! Я не робила нічого поганого.

-  Не проблема, якщо ти живеш для себе. Але коли ти живеш із кимось, потрібно враховувати його почуття. - спробувала пояснити сестрі елементарні речі.

-  Хоч ти мене не кинеш? - фиркнула мені у відповідь Оля, не хочучи чути будь які повчання, - позич на оренду квартири! 

Звичайно, я позичила гроші і допомогла з поселенням у нове помешкання. Я розуміла, що інакше вчинити не можу...

Минуло кілька днів, і Ольга завітала до мене в гості. Вона була в новій блузці, з яскравим манікюром і бездоганно вкладеним волоссям.

– Катю, ну як я виглядаю? Я вперше за кілька місяців вирвалась до салону! – усміхнулася вона.

Я глянула на її доглянутий вигляд і на свої натруджені руки, які давно не бачили крему, не те що манікюру.

– Гарно, – тихо відповіла я, намагаючись не видати гіркоту в голосі.

– Розумієш, жінка має знаходити час і гроші на себе, інакше життя зламає, – додала вона, ніби виправдовуючись.

У ту мить мене накрило прозрінням. Ольга завжди ставила свої потреби на перше місце, навіть коли грошей бракувало. Вона знаходила спосіб потішити себе, залишаючи все інше на другому плані. А я? Я завжди була тим, хто рятує, хто жертвує своїм спокоєм і щастям заради чужих проблем.