2056 рік від Різдва Христового.

Chezile Beanie крізь сон зігрів вуха Філіпа. Тонка мелодія виклику була настільки приємною, що він не поспішав прокидатися. Ще кілька десятків секунд він розтягував задоволення, потягуючись і вслухаючись у ніжний ритм, аж поки виклик обірвався.

— Авроро, доброго ранку, — привітався він із системою розумного дому.

Це був той самий AURORA AI, що працював і в його автомобілі — передовий штучний інтелект, створений корпорацією Aurora Industries.

— Доброго ранку, красеню, — відгукнулася вона. 

Саме так Філіп бажав, аби Аврора його називала: ніжно, лагідно, по-особливому.

— Хто дзвонив, мила? — він знову потягнувся, не поспішаючи вставати.

— Максим Буланов, — відповіла Аврора.

Філіп миттю підвівся з ліжка.

— Передзвони. Гучний режим. І... Сонечко, впусти сонечко, — він пирснув горлом сміх.

Ще не встигли піти гудки, як вікна потемнілі вночі стали прозорими, пропускаючи раннє світло. Промені Сонця теплим дотиком лягли на шкіру вченого. Філіп почав свою зарядку.

— Може, мій Аполлон бажає кави? — з кокетливою інтонацією запитала Аврора.

— Ні. Краще зеленого чаю, — важко видихнув Філіп після відтискань піднімаючись із підлоги.

— Як забажаєш, — лагідно відповіла вона через динамік. 

І вже на кухні зашурхотів робот-асистент, виконуючи команду.

Вона була, як справжня жінка, з м’якою й ніжною шкірою, наче постійно дбала про себе. Фігура — саме така, якої бажав Філіп, адже він був справжнім гурманом. Одяг Аврора постійно змінювала: то спортивний костюм з легкої тканини, то вишукана сукня, а то й бразиліани — одним словом, усе так, як любив Філіп.

— Раночку, брате. Розбудив? — почувся голос товариша по службі.

— Привіт, Максе. Не переймайся, я вже не спав, просто… — Філіп на мить замовк, підбираючи слова. — Чистив зуби.

— Зрозумів. А я побачив тебе в новинах, на в’їзді до Харкова… співчуваю твоїй втраті. Я знаю, що Сергій був тобі близьким, — побратим шмигнув носом.

— Та-ак, — важко протягнув Філіп. — Йому б ще жити й жити…

Кілька секунд з обох боків тримала тиша.

 — Слухай, Філіпе, давно не бачились. Можливо, зустрінемось? Я думаю приїхати до Харкова. Як тобі ідея?

— Це чудова думка. Я й сам хотів запропонувати. Тим паче їхати тобі не доведеться — я у Києві. Уряд видав мені квартиру.

— О, так це ж прекрасно! — Максим не стримав радості й розсміявся.

— Ну що, записуй адресу. Заїжджай десь о восьмій, посидимо у мене. Зручно?

— Може краще підемо кудись? А там, гляди, й трухнемо сивиною. —  Обидва засміялися.

— Яка вже сивина, брате? Тридцять три — це тільки початок.

— От увечері й перевіримо. Я зателефоную.

— Добре, Максе. Гарного дня.

— І тобі, брате.

Після дзвінка Філіп ще трохи поприсідав, розім’яв ноги й попрямував у душ, де вже чекала Аврора з рушником у руках.

— Можливо, мій Всесвіт хоче, щоб я прийняла душ разом із ним? — кокетливо запитала вона, залишившись лише в легких трусиках.

— Не зараз, красуне, маю обмаль часу, — Філіп ляснув її по сідницях й став під рясний струмінь холодної води.

У науковому центрі він разом із колегами знову й знову мізкував над тим, що дедалі більше нагадувало перегони з часом. Винахід нового двигуна був не просто завданням — це була тонка межа між виживанням і загибеллю. МОС (міжнародна орбітальна станція) мала стати рятівним ковчегом, здатним перенести людство, та поки що вона залишалася лише складною конструкцією без шансів вирватися за межі рідної зорі.

День виявився важким і безрезультатним. Філіп їхав додому з тим самим гнітючим відчуттям, яке переслідувало його щодня. Кожна невдача наче вкарбовувалась у тіло важким каменем. Вони чудово розуміли: із сучасними двигунами шлях до сусідньої зорі займе тисячі років. А часу людству відпущено надто мало. Саме тому на МОС уже будували заводи, навчальні центри, гідропонні ферми — усе, аби люди могли жити там не одне покоління, якщо швидкого вирішення не знайдеться.

Додому він дістався сьомої вечора. Попереду була ще година до дзвінка Максима — і ця година здавалася йому подарунком, який дає можливість змити з себе денну напругу.

— Крихітко, набери тепле джакузі. Хочу відпочити, — не роззуваючись і не роздягаючись, Філіп плюхнувся на ліжко, звісивши ноги.

У ванній одразу зашуміла вода, а з прочинених дверей почала поволі стелитися пара.

— Бачу, ти втомився, — Аврора підійшла ближче і заходилася розстібати йому сорочку. — Хочеш зняти напругу?

— О так, цього мені зараз бракує, — видихнув він, розтираючи обличчя долонями. — Ходімо, приймемо ванну разом.

— Як забажаєш, мій леве.

Коли вони вибралися з джакузі, Філіп почувався так, ніби народився наново — легким і відновленим. Аврора вміла дивувати: часом вона заміняла йому жінку і знімала тягар самотності, даючи те, чого бракувало.