Глава 13. Бенкет

Після церемонії мій батько кинув коротку промову, яка пройшла в мене повз вуха. Добре те, що він не ставив ніяких запитань, (я б на них не відповів) а запросив усіх пройти на двір. Там, вже стояли довгі столи застелені білосніжною скатертиною. Вже вечір, темно, тому прислуга винесла й розставила  квіти в горщиках, які освітлювали підніжжя теплим, червоним кольором. Вони їх поставили поряд з деревами, які мали довгий й тонкий стовбур, а верхівку пишну, у вигляді кулі. Ці дерева дарували м’яке, смарагдове світло, а ті, що чергувалися з ними через одне — темно-синє. Змішуючись вони накривали простір приємною темною бірюзою, наче велюрова ковдра, що не була набридливою.

Столи були вишикувані у вигляді підкови, таким чином вони повторювали форми палацу. 

Ми з нареченою сіли  спинами до сходів, у голові весільного стола. За традицією її батько зайняв місце по праву руку від мене, а мій по ліву від неї. Далі розмістилися інші, близькі на гості: праворуч генерал Дорвел, Роланд та Чарелла. Ліворуч, за моїм, вмостилися батьки Чарелли — Цифон та Кітана.

Спочатку відчувався дискомфорт. Було таке враження, що я чужий за цим столом, але п’янкий нектар знищив ці відчуття. Він зігрів наші душі й розігнав кров.

Прийшла година подарунків, й перши був Логан: — Підіймаю цей тост за нашу наречену. Нехай вона завжди буде окрасою дому, джерелом ласки та тепла. Мудрою порадницею та берегинею роду. За чарівну Лавриту. За тебе, мила.

Усі випили, Лаврита подякувала й гості закричали гірко. 

Після поцілунку батько продовжив: — А тепер я хотів би подарувати вам ключ від величного міста Гіделоз, — мовив він витираючи вуса, які він вмочив у нектар.

У кожного голови міста є золотий ключ. Насправді ці ключі нічого не відмикають, але вони є символом влади.

— Це місто завжди було твоїм домом, і твоїм по праву… але зараз я не прошу тебе сісти на трон, а пропоную вибір… та про це пізніше. — Він вручив ключ й поцілував мене по батьківські, а потім так само й Лавриту — тричі.

— Коли це ти встиг полюбити інтриги, га? — пожартував я, а він усміхнувся й знизав плечима.

Цифон шепнув на вухо своєму підданому і той кудись пішов. Вічний з Вілосонету, батько Чарелли, говорив наступним: — Друзі!.. Ваше життя віднині — спільний корабель. Нехай його вітрила завжди будуть наповнені вітром кохання, корпус буде міцним від злагоди, а кермо завжди веде до берегів достатку та щастя. За ваш спільний шлях! Гірко!

Того дня ‘’гірко’’ лунало, як на мене, за надто багато разів. Але що поробиш? Від традицій не втечеш.

Підданий, якому Цифон шепотів на вухо показався на горизонті й прямував до нас у внутрішній частині підкови зробленої з весільного стола. Він тримав у правій та у лівій руці поводи, а поряд з ним граціозно крокували два плеякона. Один чорний з блакитними візерунками на спині й грудній клітині. Інший смарагдовий, майже повністю покритий лускою.

— А це від нас вам подарунки. Нехай ці плеякони будуть вірними вашими супутниками у житті.

— Ваау, які вони гарнюні, — здивувалась Лаврита красі плеяконів, — чур мій смарагдовий. — Вона відкотила нижню губу й подивилась на мене. 

— Я тільки за.

— Дякую любий, дякую Нолане. — Наречена кинулася на мене з обіймами й цілунками.

— Гарний вибір, — мовив Цифон, — це жеребець. А чорна, то кобилка. Обидва плеякона з гарною родовою. 

— Клаас, — Лаврита гладила гриву жеребця. — Я назву його Ба́стіон, можна?

— Ну звісно, — відповів вічний з міста Вілосонет, а потім звернувся до мене: — а ти, Нолане… як ти назвеш свою кобилку?

Я підійшов до свого плеякона, якого за поводи тримав підданий Цифона. Подивився у блакитні очі, провів рукою по чорній, блискучій гриві й мені одразу, немов вдарило в голову: — Троянда, — шепнув я до плеякона, — дівчинко, ти згодна? 

Вона подивилася на мене своїми великими очима, а я одразу ж розгледів згоду.

— Троянда, — мовив я, тепер гучно, щоб усі близькі почули.

— Яке ім’я чарівне, Нолане, у тебе гарний смак. — Уперше за вечір я почув Чареллу і це було, як щось магічне: в мене пробіг мороз по спині, приємний, що дарував мені свіжість та ясність розуму. А серце стислося, я подих затамував, а за пару митей випустив з легенів літрів п’ять повітря, а з повітрям коротке — дякую.

— Ну, що?.. — підвівся Дорвел.

Підданий забрав плеяконів у стайню, а ми зайняли свої місця.

— …Моя черга. Хочу приділити увагу Батькам! — Генерал здійняв до гори бокал наповнений п’янким нектаром. —  Ми п’ємо не просто за вас, а за крила, що сьогодні відпустили своїх пташенят у спільний політ. Ви навчили їх літати, а тепер відпускаєте з благословенням. За ваше здоров’я, мудрість і терпіння. 

І знову, від нектару в роті стало солодко, а звідусіль пролунало гірко й наші вуста возз'єдналися. 

— Тепер подарунки. Для Лаврити, — Дорвел подав сигнал махнувши над головою і до нас попрямували піддані, що прибули з Вілосонету. Їх було троє, в руках вони тримали коробки обтягнуті шкірою, кожен по одній, у кожного різного розміру, — я помітив, що ти любиш яскраво одягатися, тому, ця сукня тобі стане до вподоби, — один із підданих підійшов до брата Чарелли та дістав яскраво червону сукню, — зараз приміряти ми звісно не будемо, але дозволь, я трохи її презентую…

— Яка краса, — моя наречена розплилася в посмішці, — звісно, мені дуже цікаво буде почути твою презентацію. 

— Дякую. Ця сукня зроблена з надміцного, з надлегкого матеріалу, що виробляється тільки в місті Вілосонет з рослини тиломін. Ми спеціально вирощуємо її для створення броні, яку носять наші воїни. Але на цей раз майстер виконав дуже важку працю, зробивши цей матеріал таким тонким. Вдягаючи її, ти не будеш відчувати, що на тобі щось є. За те ніякий вітер не проникне крізь неї, натомість шкіра буде дихати, як Даріанська твердь просто неба.

— Дякую Дорвеле… це так прекрасно, дякую.

— Твоя черга, Нолане. — Він змахнув рукою й до нього підійшов інший чоловік, у якого на руках була більша коробка. — Я дарую тобі цей панцир зроблений з тиломіну — надміцний, надлегкий, він прошитий золотою ниткою. Такого навіть в мене немає. Це єдиний екземпляр спеціально зроблений для тебе.