Глава 12. Весілля — Два роки до зради.

«Весілля. Один день, і я вже не буду відчувати себе вільним. Хоча зі знайомства з нареченою минув цілий рік, і кожен його день душив і пригнічував мене». — Ці думки огортали мій розум того дня й не відпускали до самої ночі, а потім і до ранку.

Я так і не зміг перемкнутися на Лавриту. Вона й дня не марнувала, щоб підібратися до мене, і… складалося враження, що вона ґвалтівниця зі стажем. Але я не подарував їй бажаного.

Тайфун — славний чоловік. Він навчив мене усього, що знав сам, а потім пішов. Так, батько його відпустив. Спочатку, Вічний прийняв рішення — дати йому будиночок у місті Гіделоз, але мій учитель не схотів цього. Він пішов і навіть не сказав куди. Хоча… сказав — світ за очі.

З Чареллою ми не бачилися. Але її очі завжди стояли переді мною. Уявно. Як наяву.

У тронній залі церемонія, на дворі — бенкет. Здавалося, що підготовку проводили тисяча рук і п’ятсот широких посмішок. Усі гомоніли, раділи, а я був байдужий. Тріада в повному складі вже прибула до Гіделозу, а в день весілля прибуде Чарелла зі своїми батьками, братом і майбутнім чоловіком. «Не знаю, як я буду дивитися їй у вічі…»

Ніч була безсонною, а ранок — важким і похмурим. Я нікого не хотів бачити, тому цілий день уникав зустрічей, прикриваючись підготовкою до церемонії. Я навіть не бачився зі своєю справжньою коханою, тією, що прибула з Вілосонету. А під вечір мене таки спіймав у саду батько:

— Тебе всі шукають, а ти тут прохолоджуєшся.

— Як завжди… Вічний відчуває, де знаходиться його син, — мовив я, не відводячи погляду від хмар.

— Я відчуваю твій настрій, сину, — він присів на лавку поруч зі мною. — Твій біль. Він справжній, незвичайний. У тебе велике серце, яке зазнало глибокої рани. І мені болить за тебе.

— Не хвилюйся, батьку, я дам собі раду.

— Не сумніваюся, але… не хвилюватися не можу. Ти моя кров, і я бажаю тобі щастя, усім серцем бажаю.

— Чареллу бачив? — Тепер моя увага була в очікуванні відповіді, а батько не оминав її, дивлячись мені в душу.

— Звісно, Нолане. Я їх зустрічав. І… я відчував її біль. Такий самий, тільки більш витончений… по-жіночому. Вибач.

— За що?

Батько притиснув мене рукою до себе: — Не потрібно було казати останнього.

— Все добре, — я змусив себе посміхнутися. — Мені вже все одно.

Він дивився на мене, розуміючи усе. А я розумів, що буду лукавим увесь вечір, ніч і все своє життя. Але в мене почало з’являтися якесь незрозуміле відчуття, ніби я все прийняв, і важко мені не буде. А може, я просто намагався обдурити сам себе.

— Ти готовий?

— Ні, — не знаю навіщо я так відповів, але після цього підвівся з лавки. — Ходімо, потрібно ще переодягнутися.

Він нічого не сказав, просто пішов за мною.

Крокуючи до зали, я відчував, що білосніжний одяг, який мав символізувати чисту радість, насправді був саваном, ретельно підігнаним під політичний фасад. Костюм, жилет і навіть пластрон, що душив шию, — усе це було брехнею. Я був ідеально вигладжений, але внутрішньо — зім'ятий.

Кожен крок мармуровою підлогою був виважений і важкий, немов я йшов на власну страту, а не до вівтаря. Світло, що лилося з високих вікон, робило моє срібне волосся майже крижаним. Я тримав на обличчі ту саму, ретельно відпрацьовану, лукаву посмішку, але знав, що мої сірі очі її не повторюють. Вони були єдиним чесним, що залишилося в мені.

Зала вже була заповнена натовпом. Усі раділи, підсилюючи свої емоції гучними свистами.

Аж раптом до мене звернувся жрець, який мав проводити церемонію. Він намагався мені щось розказати, і я чув його, але не слухав. На вході з’явилася Лаврита у супроводі свого батька, але й вона не змогла відвернути мою увагу від очей, що вчепилися у мою свідомість — Чарелла була у першому ряду. Я не зводив погляду з неї аж до самої миті, коли Валакас заговорив:

— Де ти витаєш, хлопче? — Він подав мені руку нареченої. — Тепер це твоя відповідальність. Бережи її, кохай і ніколи не зраджуй — ні серцем, ні розумом.

У відповідь я лиш кивнув, і на моєму обличчі розтягнулася фальшива усмішка, до якої я почав звикати.

Валакас сів на своє місце, яке знаходилося біля Чарелли, а ми з Лавритою стали навпроти одне одного. Зала затихла, і пролунав голос жерця.

Він гомонів, я впевнений, щось важливе, а я чув лише звук. Цього разу я не мав права дивитися в бік гостей, тому мою увагу зайняла наречена, яка була неймовірною красунею, та все ж не коханою.

На ній була довга білосніжна сукня, що здавалася витканою з ранкового туману та найтоншого мережива. Цей одяг кричав про розкіш і холодну досконалість. Глибокий, спокусливий виріз декольте не залишав місця для уяви, а високий розріз спереду відкривав погляд на її стрункі ноги. Рукави, прикрашені витонченою вишивкою, лише підкреслювали тендітність її рук.

Фата, довга й прозора, спадала на підлогу величезним шлейфом, обіцяючи величний, але такий небажаний союз. Її незвичайна, попелясто-сіра шкіра здавалася порцеляновою на тлі білої тканини. Особливо виділялися загострені ельфійські вуха, які витончено виглядали з-під діадеми.

Лаврита тримала букет білих троянд — символ чистоти, якого в цій церемонії не було. Вона була прекрасним витвором мистецтва, але для мене — лише коштовною кліткою.

Коли Лаврита звернула увагу на жерця, я зробив так само. І саме в цей момент він наближався до присяга:

— Боги завжди стежать за нами, — лунав голос, як на мене, занадто молодого для його посади чоловіка. На ньому був рясний, шовковистий балахон із широченними рукавами й такого ж матеріалу шарф, розписаний усілякими священними символами, який рівно лягав на рясу, повторюючи кожен вигин його худорлявої статури, і сягав колін. — Вони вічність супроводжують нас. Кожен подих, кожен крок людини сповнені божественною волею. Кожен куточок Дари й уся нескінченність космосу пронизані всеприсутнього Духу.

Зараз, у цю прекрасну, священну мить, вони мовчазно спостерігають і чекають ваших присяг, які в жодному разі не можуть бути порушеними. А якщо вже так станеться, то й боги від вас відвернуться. Та перед тим, як це зробити, кара з їхнього плеча впаде на ваші долі, так само як і планета Кара двічі на рік приносить нестерпний дощ та бурі з грозами на священну Даріанську твердь. Прошу, Нолане, ти перший.