Глава 11. Розкішна спокусниця

Пробудження супроводжувалося метушнею за вікном. Спершись на підвіконня, я окинув поглядом подвір’я, яке вже було повне свити Валакаса. За деякий час я також вийшов до них, щоб провести й побажати доброї дороги. Хоча насправді десь у глибині душі я бажав їм нарватися на великий загін пустельних розбійників, аби вони не дісталися Вілосонету. Можливо, в мені говорив егоїзм, а може, й лють, але від цього нікуди не дінешся.

— Я залишаю свій скарб під твою відповідальність, Нолане, — голова Тріади підвів до мене Лавриту, тримаючи її тендітну руку у своїх грубих лапах. — Ми вирушаємо до Вілосонету, а донька моя буде… сподіваюся, під надійним крилом.

— Навіть не сумнівайся, Валакасе, — я усміхнувся у відповідь на його хижу посмішку, яка, на мою думку, лише множила похмурість цього ранку.

З Лавритою залишилися її особисті служниці та два охоронці з гвардії фортеці Валдуріс, що належала Валакасу.

— Синку, ти на тренування йдеш? — запитав батько, проводячи поглядом свиту.

— Так. Я думаю, що Тайфун уже чекає на мене.

— Ну, тоді ходімо разом. Хочу сповістити Жардіфу радісну новину.

— Яку саме?

— Щоб старий не сумував, я призначу його головою йорків.

Йорки — це добірні міські вартові Гіделозу. Це не просто солдати; це очі та вуха міста, що пильнують не лише зовнішніх загроз, а й внутрішньої справедливості.

— Ух ти! Упевнений, що він зрадіє. А… що з його попередником Карфом?

— Карф забагато на себе взяв, тому я відправив його на відпочинок до казематів. Нехай обдумає свою поведінку років так п’ять, а там подивимося. Але не забивай собі голову дурницями.

Коли ми прийшли до тренувального майданчика, то батько попрямував до Жардіфа, а я пішов на іншу ділянку, туди, де ми тренуємося з Тайфуном.

Припустивши, що він уже чекає на мене, я не помилився. Мій новий супутник у сфері опанування сили, яку дарував мені кристал, стояв, як завжди, насолоджуючись небесним полотном. Я його прекрасно розумів, адже стільки пробути ув'язненим і майже не з’являтися на свіжому повітрі… 

— Я, так само як і ти, полюбляю спостерігати за красою Дари... Доброго ранку!

— Дооброго, — протягнув ас, тепер моєї справи. Не обертаючись, він продовжив вдивлятися в хмари, що дрейфували по небу. — Ну? Як пройшло знайомство?

— М’яко, — я порівнявся з ним, ставши плечем до плеча. — Десь напружено… ми майже не говорили з нею.

— То все-таки вирішив не виборювати свого щастя? — Тепер він звернув на мене увагу й зиркнув згори.

— Ми тренуватися будемо? — Я проігнорував його питання, бо мені нічого було сказати. «А що я можу? зараз я не чую свого серця, а приймаю слова Чарелли: «Мусимо»». — Ось яка думка витала в моїй голові.

— Як знаєш, Нолане. Я не наполягаю на відповіді.

Чергове тренування видалося на славу. Того разу воно було мовчазним і майже беземоційним. Іноді мені здавалося, що Тайфун на мене сердиться через те, що я не прислухався до його порад щодо боротьби за своє кохання. 

Коли ми закінчили, то все, що вирвалося з його вуст, було лише похмуре побажання «гарного настрою». Того дня він був надто байдужим до мене. Але я не хвилювався, адже з самого початку очікував від нього саме такого ставлення. Проте, видно, що зв’язок між нами став набагато міцнішим за мої очікування.

За палацом розкинув свої чари невеликий сад, який щоранку співає голосами десятків птахів. Батько обожнює його, як свою дитину. Саме туди я й попрямував, щоб відпочити, а коли прийшов, то моє улюблене місце вже було зайняте нашими гостями — Лавритою та одним із гвардійців, які залишилися з нею на цей рік. Вони сиділи та мило воркували. На мить мені здалося, що надто мило.

— Гарне тут місце!

— Боги… Нолане, ти мене налякав, — вигукнула донька Валакаса, схопившись за груди. — Маруне, ти вільний, залиш нас наодинці.

— Як скажете, княжна, — фиркнув гвардієць і кинув у мене невдоволений погляд, ніби ми вороги з дитинства.

Він був справжнім велетнем. Чорні чоботи у два рази більші за мої, широкі тканинні штани, верхня частина яких ховалася під незвичною для мене бронею: шкіряна туніка була прошита маленькими квадратними пластинами з металу, схожого на залізо. Срібне волосся було зав'язане у хвіст, який спадав на його хребет і сягав середини спини. Вуха, рот і ніс картоплею, так само як і їхній володар були велетенським. Погляд суровий, я б сказав, навіть божевільний.

— Княжна?

— Так. Цей титул вигадав мій батько. Я Княжна, а Роланд — Князь.

— А Валакас?

— А він… — дівчина посміхнулася, прикусивши губу. — Як і був — голова Тріади… Страж Вогню.

— Цікаво… А Логан знає про ці нововведення?

— Ой, я не лізу в ці справи… Та й узагалі, змінімо тему, адже ти не для цього прийшов до мене?

— Я прийшов відпочити на своє улюблене місце, а тоді побачив тебе з цим... Маруном. 
— «Хоча, улюбленим воно було до зустрічі Чарелли, а зараз я пізнав прекрасніші місця». — Щойно думка про кохану почала мене захоплювати, як позіхання Лаврити усе обірвало.

— Ах… — Вона опустила погляд до моїх колін. — Я відчуваю крижану байдужість, що лине від тебе. Можливо, я можу щось зробити… Щось, що зруйнує стіну, яка стала між нами?

«Про що вона взагалі говорить? Ми бачимося вдруге, а в неї вже стіни збудовані. Щось із цією особою не те. Або ж це мій емоційний стан спотворює нормальне сприйняття».

— Не хвилюйся. Нам потрібно краще одне одного пізнати, — вказівним пальцем я обережно, з повагою торкнувся її підборіддя і змусив подивитися мені в очі. — Погода і так сіра. Де твоя усмішка? — хотілося просто підбадьорити її, але вона зрозуміла мене інакше й накинулася, обсипавши поцілунками.

Я на силу й з обережністю, щоб не зробити їй боляче, вирвався з цупких обіймів.

— Лаврито, що ти робиш?

— Ну як? Ти ж мені сам сказав, що нам потрібно пізнати одне одного, — її щойно сумні очі вже палали бажанням, ніби то й не вона говорила про кригу між нами. Ця дівчина точно вміє грати, і, видно, вона любить грати не за правилами.