Глава 10. Чи торкнешся серця

Половину ночі я провів на даху вежі Вічності, що височіє над палацом. Звідси відкривався неймовірний краєвид на все місто і далеко за його межі. Та мені зовсім не потрібні були чарівні обриси Гіделозу й океану, які я і без цього бачу все життя. Ніколи не втомлюся насолоджуватися красою архітектури або лазурними водами, але тієї ночі я дивився в небо… І зорі ясні не були причиною мого візиту на дах вежі. Проте вони дуже допомогли мені опановувати щойно здобуті знання в галузі магії. Я вибирав якусь зорю за ціль і просто випускав у неї кулі, які концентрувалися в моїх руках у вигляді стиснутого повітря. Вони утворювали таку енергетичну силу, що летіли довго й не розсіювалися, і мені навіть здавалося — кулі долітали до хмар, але то лише здавалося. Після цього я пішов спати, та ненадовго. І от уже вранці, на подив, я почувався добре.

Сповнений життєвих сил, я вийшов на подвір’я палацу. Тут уже вирувало життя. Уздовж вікон височіли дерева холодних відтінків, листя, яких чергувалися за кольором: темно-сині та смарагдові. Під деревами стояли лавочки, половина з яких уже були зайняті чоловіками й жінками різного віку та статусу.

Я стояв просто посеред двору, самотній, але не сумний. Стояв і дивився, як люди спілкуються, усміхаються одне одному. У ту мить я подумав про те, як ми з Чареллою гуляли, раділи життю і тому, що ми разом. Аж раптом чиясь рука м’яко лягла мені на плече. А потім і сам власник цієї руки показав мені своє спокійне усміхнене обличчя.

— Доброго ранку, Нолане. Чого чекаєш?

— Нічого, просто стою і спостерігаю.

— А-а, ти завжди був у мене мрійником, — батько поплескав мене по плечу й мовчки попрямував до однієї з вільних лавок. Я провів його поглядом аж до того моменту, як він зручно вмостився. — Чого став, як укопаний? Сідай, — він поплескав рукою по лавці. — Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

— Валакас прибуде до Гіделозу!? — вмостився і я поряд з ним.

— Саме так. А з ним будуть його діти. Ви познайомитеся, а наступного дня Валакас разом зі своїм сином Роландом поїдуть до Вілосонету свататися з Чареллою.

— Гм, — я важко позіхнув, і батько зрозумів, чому.

— Нолане, ти готовий до майбутнього союзу? — Я кивнув, але десь убік, а він продовжив: — Я розумію, тобі важко, та… ми вже пішли цим шляхом і…

— Усе добре, батьку, продовжуй.

— Добре. Лаврита залишиться в Гіделозі й пробуде тут рік.

— А через рік?

— А через рік їй виповниться двадцять один, і ви обвінчаєтеся, — він зробив паузу, очікуючи мого коментаря, але я не проронив і звуку. — А тепер іди на тренувальний майданчик. На тебе чекає Тайфун.

А це вже добре, бо з тренуваннями німий біль отримує голос і покидає поранене серце.

Тайфун зустрів мене із задоволенням, як молодшого брата, що мені також подобалося. Проте його обличчя ніколи не скидало вираз, ніби він щось замислив. Але, як я зрозумів — він такий.

Цього разу опудала не було. Натомість колишній ас магії повітря стояв із круглим невеликим щитом, на якому був зображений герб Гіделозу у вигляді вулкана, і дерев'яним мечем у руці. Він мовчки вказав мені на такий самий тренувальний меч, що стояв біля дерев'яної огорожі.

— Хіба не Жардіф повинен тренувати мене в ближньому бою? — поцікавився я, коли моя рука торкнулася руків’я.

— А хто триматиме його живіт, коли ти почнеш маневрувати? — зареготав Тайфун. — Він же звалиться з ніг після першого промаху. — Ні! Дозволь мені це зробити. До того ж я навчу тебе поєднувати магічне з фізичним.

Добре висміявши старого воєводу, ми почали тренування. І перше, що він наказав мені робити — це опанувати магічний захист.

Було не так легко, як здавалося. Мені потрібно було навчитися концентрувати мінімальну енергію, щоб стримувати атаки Тайфуна, але не нашкодити йому. Бідолашний відлітав постійно на три кроки та ще два котився по землі. Його це почало дратувати, і він навіть одягнув шолом. А коли його терпець урвався, ми закінчили цю вправу, так і не досягнувши бажаного.

— Гаразд, — Тайфун подивився на світило. — Геліос показує опівдні. Може, перекусимо чогось? Відпочинемо?

— Ніколи відпочивати. Сьогодні на мене чекає зустріч, тому я хотів би зараз добряче потренуватися.

— Яка така зустріч? — Він зняв шолом і з цікавістю зиркнув на мене.

Сам я мало знав про гостей, тому розповів йому лише суть їхнього візиту, але Тайфун не відчепився, і мені довелося вилити на нього все, що колапсувало в моєму серці. Усе, що я тримав у собі під тиском, вибухнуло сповіддю, яку мій учитель уважно вислухав.

— І що, ти здався? — Він скривився.

— Ні. Не те щоб здався, просто я поважаю вибір своєї коханої. А в...

— Почекай! — гаркнув Тайфун і не дав мені продовжити.

— Як я зрозумів, то ви кохаєте одне одного до нестями.

— Саме так.

— У такому разі, ніщо не повинно стояти у вас на шляху... Розумієш? — Тайфун кинув дерев'яного меча на землю, а разом із ним і щит. — Послухай, хлопче. Ти справді мені подобаєшся, тому я повідаю тобі одну історію, яку нікому не розповідав.

Він присів на землю, спершись на дерев'яний, відшліфований паркан, склав руки на колінах і з сумним поглядом у небо почав розповідь:

— Була в мене кохана… Звали її Зуляна. Ми, як і ти з Чареллою — кохали одне одного до нестями. Але Німезід — батько Зуляни — був проти нашого союзу. Він уклав договір з адміралом Кеном, ще коли моя кохана була маленькою дівчинкою. У Кена був син Вентура, і саме він повинен був стати її долею, але Зуляні ця доля не була потрібна. І от одного вечора вона не прийшла на наше місце, де ми постійно зустрічалися. Вона ніколи не запізнювалася, але того вечора, і навіть уранці, її не було. Тоді мене затьмарила лють, і я пішов до берегів океану, у величезне берегове село Океанід, де мешкав Кен зі своїм сином Вентурою. Я був такий розлючений, що сам того не помітив, як згенерував таку енергію, якої світ ще ніколи не бачив… Три величезних торнадо розрослися серед ясної погоди та з трьох сторін рушили на село по суші. У той день не стало села, не стало Кена з його сім’єю, але не стало й моєї коханої. Того злощасного дня Німезід разом із Зуляною прибули з Валдуріса до Океаніда і в момент моєї люті перебували в епіцентрі.