Глава 9. Тайфун

Довго в печері я не залишався, хоча після її зникнення сльозу й проронив. Мене накрило думками: «У цих питаннях, що стосуються кохання, я не скеля. Колись мені вже розбили серце, і ця подія мала фатальні наслідки для життя мого друга. І знову довірився, і знову крах. А що поробиш? Не ми перші й не ми останні. Та цей біль залишиться зі мною назавжди, і лише гордий жнець зможе стерти його. Але лиш тоді, коли настане моя година, щоб забрати іскру моєї душі. І тільки Всесвіт знає, коли це станеться. Можливо, завтра, або через рік. Я б не був проти, адже жити без свого кохання, істинного, яке я відчув душею — не хочу. Та якщо життя моє буде довгим, доведеться нести цей тягар і в старості. Віку не вкорочу, бо хто ж тоді прийме мене після смерті мого фізичного тіла? Життя — це вічний дар всесвітньої щедрої свідомості, і нехтувати ним, хоч яким би важким воно не було — не можна».

З цими роздумами я трохи заспокоївся і, набравши повні легені повітря, пірнув у прозорі води океану. Розсікаючи руками солоні сльози Дари, я ніби відштовхував від себе всі погані думки. Коли вийшов на берег, то впав на рудий, теплий пісок і лежав, споглядаючи на Геліос, що намагався пробитися променями крізь холодний космічний простір.

Різкий виск пронизав мій слух. Я не розумів, що це, але ці звуки заполонили весь простір навколо мене. Стало дуже темно. Небо вкрили багряні хмари, яких я ніколи не бачив. З усіх боків вдарили різні потоки повітря: то холодні, що змушували тремтіти моє тіло, то пекельно гарячі, які обпікали мене так, що кров починала кипіти в жилах. Я стояв, відчуваючи, як неймовірний жах сковує мене і не дає поворухнутися. Лазурні води океану потемніли й почали закипати. Пронизливий виск змінився криками війни, які змішалися з тупотом копит плеяконів. Праворуч і ліворуч від мене неслися війська. Кліпнувши очима, я опинився на пагорбі й побачив, як два війська зійшлися в жорстокій битві. Сіра кров вкрила рудий піщаний пляж. Я кліпнув ще раз — і все зупинилося. Вогняні кулі, що летіли з посохів невідомих мені магів, зависли в повітрі. Стріли не пронизали тіла воїнів, а слухняно підкорилися паузі, що охопила картину хаосу, яка щойно вирувала. Я протер очі, і все прийшло до норми. Океан знову став лазурним і гладким, немов рівно встелена вуаль. Війська кудись зникли, блискавки, що лютували, сіра кров, плеякони — усе зникло. Але піді мною розійшлася твердь Дари, і я почав падати в прірву. Полум’я огорнуло видимий простір, а з нього до мене виривалася жінка, яку супроводжували дикий крик і сміх. Та не встиг я її роздивитися, як вона розбилася вогнем в моїх очах.

— Нолане! Нолане, прокинься! Сину! — почув я голос згори й побачив над собою тьмяне небо, що пробивалося крізь розлом. Воно ставало все ближче, наче я летів догори. І коли я вже був серед хмар, то розплющив очі. «Батько». Я дихав глибоко й часто, відчуваючи, як жах після кошмару поволі поступається спокою реальності.

— Погане сновидіння? — Запитав він, трохи нахилившись наді мною.

— Як ти мене знайшов? — Я не хотів відкриватися, адже на серці в мене був осад.

— Ти ж кров моя, — він повільно присів поруч зі мною, — тим паче сину, я ж Вічний. Хіба ти забув? Чи вже списав мене з рахунків? — обійнявши, батько усміхнувся і поплескав мене по плечу, а потім прибрав руку й важко позіхнув, ловлячи поглядом тьмяні промені Геліоса. — Я тут подумав. Ти маєш рацію. Я не хочу стояти на шляху твого щастя. Тому… Нолане, воюй за серце тієї, кого бажає твоя душа. А я… якось уже домовлюся з Валакасом. Зрештою, ти ж не єдиний чоловік на цій щедрій планеті, — розсміявся він по батьківські. — Хоча, серед усіх амокешів, ти найкрасивіший. — По тілу прокотилися теплі хвилі, що принесли в мій ніс ноти щастя. — І серце в тебе велике.

— Батьку… — Я ковтнув величезний клубок, що став мені посеред горла й не давав дихнути на повні груди. — Ти не уявляєш, як приємно чути ці слова. Але… в них є сенс, що стоїть між мною і тобою. Чарелла вже все вирішила, вона буде з Роландом. А я… Я повінчаюся з Лавритою.

— Але ти можеш усе змінити...

— Ні! На цьому все. Ходімо краще знайомитися з Тайфуном. Я хочу бути поглинутим тренуваннями. Зараз це найкраще для мене.

Ми встали й міцно обійнялися. Батько й син не повинні бути ворогами. Будь-яка ворожнеча може бути стерта. Хоч би що там було, серця, що рухають одну кров, повинні битися в унісон — і проти всіх, але одне за одного. Я подивився в його очі, що вкрила волога, і мої очі також зволожилися.

— Батьку, навіть не думай... — він зрозумів мене й усміхнувся, проронивши лише одну краплю, яка впала й розкидала піщинки в різні боки — я цього не бачив, але, напевно, так і було. Та це й неважливо. Важливо те, що ми ступили за міцні мури Гіделозу як одне ціле.

Уже в казематі я побачив сірошкірого чоловіка. Його занедбане волосся сягало майже пояса. Він стояв посеред кімнати, яку від коридору відділяли ґрати із замком на дверях. Одягнений був у брудну, колись білу сорочку й чорні тканинні штани з пошарпаними часом холошами. А взутий був у капці з відкритими пальцями й п’ятою. На кам’яному виступі, що заміняв йому зручне ліжко, було встелене сіно. Воно служило йому простирадлом, а поруч стояла тарілка, вилизана до блиску. На вигляд йому було років п’ятдесят, міцної статури, але висохлої часом ув'язнення й стомленим обличчям. Та коли я зловив його погляд, то чітко побачив відбиток величі й сили, що колись вирувала в ньому.

Батько нас познайомив і зайвий раз перепитав, чи згоден він. Після цього питання Тайфун стояв і дивився мені в очі так довго, що в мене похололо на спині. Хоч я й не з лякливих, але його погляд змусить будь-кого замислитися, чи варто мати з ним справу. Я не зводив очей з нього і чекав, що ж він відповість. «Невже я йому настільки не сподобався, що він довго думає: гнити йому у в'язниці, чи навчати мене контролювати магію, але при цьому спати на м'якому ліжку і їсти нормальну їжу, а не те, чим тут годують в'язнів?»

Я не кліпав, і очі почало пекти від того, що вони потребували тепла моїх повік. Аж раптом він зареготав, наче божевільний, і почав вигинатися, хапаючись за груди.