Глава 8. Руїни рішень наших батьків

Прокинувшись, я не знав, яка зараз доба: ранок, ніч чи, можливо, від втоми я проспав аж до вечора наступного дня. Печера дружньо приховувала від мене цю інформацію. Мох був теплим і м’яким, тому мені було дуже зручно. Коли я розплющив очі, мій погляд ковзнув по лозах, які утворювали арку, і в цю мить у мене майнула думка: «От якби зараз закрутився вихор своїм сірим сяйвом, і з порталу до мене вийшла б Чарелла». І щойно я поворухнувся, як відлуння її чарівного й бажаного голосу лагідно огорнуло мій слух:

— Доброго раночку, маленький.

Миттю мою шкіру всипало сиротами, і я затамував подих. Аж не вірилося: щойно я подумав про вихор, з якого з’явиться вона, як почувся її голос.

— Ну привіт, красуне, — ліниво перевернувся я на інший бік і побачив, що Чарелла сиділа на тому самому валуні у вигляді крісла, на якому ще вчора сидів я, чекаючи чуда, яке через сновидіння привело мене до підводної печери.

Її погляд розвіяв усі погані думки. Тепер я лежав і стежив за її очима кольору хмаринок, що тепло ковзали по моєму сонному тілу.

— Так і будеш лежати? — вона усміхнулася ще ширше.

— Намагаюся насолодитися цією миттю. Вона не перестає дарувати екстаз моїй душі, — сказавши це, я підвівся й підійшов до Чарелли, щоб міцно обійняти її.

— Ох, Нолане... Тобі слід змити втому, — розсміялася вона, прикривши ніс пальцями.

— О так… вибач, крихітко, — я стрибнув у воду прямо в одязі.

Пірнувши, я протер обличчя і виліз, щоб зняти та викрутити речі. Чарелла також роздяглася до спіднього і, сміючись, пірнула у воду.

— Давай до мене, дурнику, — її сміх прокотився печерою, а руки почали грайливо обсипати мене бризками лазурної води.

Поруч із нею я забув про все, що відбулося на бенкеті — слова, які сказав мені батько й лють, що затьмарила здоровий глузд від почутого. Але прохолодна вода змила з мене забуття, коли я стрибнув до своєї квіточки.

— Зовсім забув, — сказав я. Мій вираз обличчя був таким, що вмить відсік її усмішку, як сокира відсікає голову в лютій битві.

— Що сталося, коханий? — Її голос пролунав з нотами страху, наче перед нею був ворог, а не кохана людина.

Я допоміг їй вибратися на суходіл для важкої розмови й розповів усе, що сталося на бенкеті.

— Саме це і є причина мого візиту до печери, — майже пошепки мовила Чарелла. — Але побачивши тебе, я одразу забула, про що хотіла поговорити.

Вона розповіла, що її батько, коли ми гуляли з нею чарівним містом Вілосонет, домовився з Валакасом про заручини Чарелли й Роланда, сина Валакаса. Як тільки моїй коханій виповниться двадцять один, вона повинна буде віддати своє серце тому, кого не кохає. І все це заради союзів, які зміцнять мир на безкрайніх землях Дари.

— І… що ти скажеш із цього приводу? Адже ми не повинні цього робити...

— Тсс… — Вона притулила вказівний палець до моїх губ. — Повинні. Я не хочу, але ми мусимо. — По її щоці покотилася кришталева сльоза, яку я впіймав тильною стороною руки.

— Мусимо що? Зруйнувати своє щастя, забути про кохання? Чи готові ми все життя прожити на руїнах рішень наших батьків? Мир не вічний і ніколи не стане таким. Прийде час, і він вибухне амбіціями виродків, яким начхати на життя підданих. Мерзотники були, є і завжди будуть. Вони нікуди не дінуться. Можливо, навіть зараз вони збирають свої сили й чекають слушної миті, щоб розв’язати війну. То чому ми повинні приносити в жертву свої серця? Не факт, що ці емоційно мертві союзи стримають війну. Але факт — я кохаю тебе, а ти кохаєш мене. Утечімо разом і забудемо про минуле, яке ніколи не буде вдячним. Нам це під силу! З тобою мені все під силу, зрозумій, маленька. — Я взяв її щоки у свої долоні, і водоспади з її очей вкрили мої руки. — Ми можемо жити на острові, їсти фрукти, пити джерельну воду. Я буду рибалити, полювати… У нас будуть діти… багато дітей. Чарелло, скільки б ти хотіла? — У мене самого вже кольнуло в носі, але я тримався. Глибоко дихав і думав: «Ні. Не тут і не зараз. Я сильний. Принаймні при ній я повинен бути сильним». Але очі вже були на вологому місці. Та все ж я тримав рівновагу й дозволив бути слабкою з нас двох саме жінці, яку я кохаю до нестями.

— Стій... — Крізь сльози вона видавила короткий сміх, потім відступила крок назад і відвернулася, витираючи обличчя. — Дай мені мить... лише одну мить. — Нолане, — вона обернулася. Її сльози, щойно били, як гейзери, зникли, залишивши по собі сухість на щоках. — На нас лежить відповідальність за наші народи. Тому... я не бачу сенсу сперечатися. Так, те, що ти мені щойно сказав... — вона ковтнула важкість. — Це найбільше, чого я хочу в житті. Але по-іншому я не можу. Пробач, — дамби її очей знову були переповнені, і вона не змогла стримати потік емоцій, що хлинув по її привабливих щічках.

Вона змахнула рукою, і вихор закрутився, утворюючи портал. Чарелла почала задкувати до нього, не зводячи погляду з моїх очей. А я, як укопаний, стояв і не знав, що сказати. Тільки-но вона торкнулася спиною джерела магії, мене прорвало:

— Почекай, — я зробив крок уперед, вона — крок назад. Я зробив ще два кроки, але після її чергового кроку портал згорнувся.

Я підійшов і провів рукою по кам’яній стіні в арці, відчуваючи лише тепло, що залишила енергія вихору.