Глава 7. Бажане кохання

Не зволікаючи, я рушив до місця, яке мені наснилося. Ступивши на холодний пісок, відразу побачив Гіделоз, що височів у далині над океаном. Та сама велич, те саме місце зі сновидіння.
Я трохи постояв у роздумах, а тоді пірнув у воду, скинувши лише черевики.

Після сну в тілі відчувалася важкість, але холодні хвилі лазурного океану дарували ясність розуму й легкість рухів. Трохи пропливши під прозорою товщею, я помітив підводну скелю. Повітря вже бракувало, тож довелося виринути.

«Якщо там справді є печера — я буду шокований», — подумав я, вирівнюючи дихання. — «Головне, щоб вистачило повітря. Було б дуже недоречно задихнутися тут, де нікого немає».

Відпочивши на поверхні, я набрав повні легені й знову занурився. І ось — печера, точнісінько як у моїх снах.

З останніми силами я випірнув і вибрався на кам’янистий берег. Навколо — ані звуку, ані живої душі, і це тривожило.

«Навіщо мені все це наснилося? Чому сон привів мене сюди?» — питання сипалися одне за одним, але жодної відповіді.

Розум радив повернутися додому, та серце підказувало чекати.
«Чекати чого?» — я присів на невеликий валун, укритий мохом. Він був схожий на крісло, щоправда, надто велике для мене.

Я скинув сорочку та штани й добряче їх викрутив. Чесно кажучи, до кінця не розумів, що тут роблю. Вже збирався йти геть, та мене зупинило неймовірне видовище: зі скелястої стіни почали проростати лози та формувати арку — подібну до тих, що утворювали портали.

По спині пробіг холод. Швидко накинув одяг і завмер в очікуванні. Коли арка повністю сформувалася, я відчув розчарування, нічого не відбулося. Та все ж це було щось. На мить мені здалося, що я відчуваю присутність Чарелли. Підійшовши до щойно сплетеної арки, я провів долонею по лозах і зробив кілька кроків назад.

«Нолане чекай», — подумки наказав собі. — Це вона. Вона йде до мене».

Лози раптом засяяли сірим, сяйво ринулося до середини арки, закручуючи вихор і утворюючи портал. А вже за мить із нього вийшла Чарелла. Наші очі зустрілися, закохані усмішки розтягнулися самі собою.

— Нолане! — вигукнула вона і кинулася в обійми.

Серце калатало, а голову огорнуло тепло. Її руки обіймали мою шию, мої — її талію. Здавалося, більшого щастя у світі не існує.

— Як це можливо? — прошепотів я

— Що саме, любий?

— Те, що сновидіння привело мене туди, куди ти прийшла.

— Чесно, я й сама не знаю, — вона дихала глибоко, дихала бажанням, і я це відчував. — Просто не припиняла думати про зустріч з тобою. А коли заснула, океанічний дух явився мені та привів сюди. Коли прокинулася, вже чітко знала, що робити. І... я-я, — протягнула вона, — я не помилилася. Нолане, я хочу тебе!

Її погляд ковзав спочатку по моїх грудях, а тоді по вустах.

— А як же закон? Закон, який нам дали...

— Тихо, маленький. Нічого не кажи. Просто візьми мене, — прошепотіла Чарелла не давши мені закінчити. Вона потягла мене на м'який, теплий мох. — Я не хочу чекати.

Це було останнє слово, а далі я відчув дикий мед її ніжних губ, що розтікався приємними хвилями по всьому тілу.

Наш одяг, немов зайва обтяжлива деталь, безшумно покинув тіла. Печера наповнилася повітрям, що для когось стало б гріхом, але для нас було чистим коханням, вираженим без єдиного слова. Глибоке відлуння стогону насолоди покотилося кам'яними стінами нашого прихистку. А потім ще і ще. Наші рухи, як оркестр, що грає без диригента — вільно, інстинктивно. Це була пісня, яку творили двоє — пісня, яку не кожен почує, навіть за ціле життя, але для нас вона була тут і зараз.

— Ти моя квіточка, — шепотів я, дивуючись її тендітності. — Я нікому не віддам тебе. Відтепер ти моя, а я твій.

— Я твоя, а ти мій, — відповідала вона, і в її очах я побачив цілий всесвіт. — Увесь світ тепер належить нам, і ніхто не зруйнує його.

Те, що відбувалося між нами, було грою скрипки — такої досконалої, якої ніхто ніколи не чув і не почує, бо її мелодія назавжди залишиться лунати у наших серцях.

Тоді ми ще не знали, які випробування чекають на нас попереду.

— Нолане, про це ніхто не повинен знати, — промовила Чарелла, дивлячись на мене палкими очима, поки я лежав, повільно приходячи до тями.

— Звісно, кохання моє, — я насилу вірив у те, що це відбулося зі мною саме зараз. Так, я був упевнений, що вона нікуди від мене не дінеться, але те, що все сталося саме так... «Я найщасливіший чоловік на Дарі», — ця думка була на повторі в моїй свідомості.

— Я серйозно. Не хочу, щоб мій батько про це дізнався. Він дуже поважає закони наших творців. І… я також, — вона запнулася, і я розумів чому. Адже ми щойно порушили ці закони.

— Послухай, Чарелло, ти можеш мені довіряти, — я міцно обійняв її, відчуваючи тепло її тіла.

— Одягнися, дурнику, — вона розсміялася, прикрила очі долонею й відвернулася. — Ти підеш зі мною, через портал?

— Ні, краще я піду через океан. Як раз охолону, та й хотів би пройтись, подумати.

— Добре. Не забудь, це наш секрет, — вона наблизилася до порталу. Він спалахнув сірим світлом і поглинув її. А я залишився, відчуваючи на губах присмак її ніжності.

Додому я потрапив пізно ввечері, коли бенкет був уже в самому розпалі. Я одразу попрямував до палацу. По дорозі мене вітали вигуками й дружньо ляскали по спині — це встигло мені набриднути, поки я дійшов до місця призначення.

На подвір'ї палацу мене зустріли два погляди: суворий — батька, і п’янкий — Жардіфа.

— О-о… а ось і пропажа, — протягнув старий воєвода, хитаючись. «Здається, вони давно вже гуляють. Жардіф хитається, немов дерево від впливу вітру».

— Де ти вештався, сину? — Батько не відводив від мене погляду, чекаючи на пояснення.

— Е-ех… заснув під деревом, — трохи ніяково відповів я, згадуючи, що було між мною і Чареллою. — Як тільки прокинувся, одразу сюди. Та й узагалі, батьку, ти так дивишся, ніби я щось важливе пропустив.