Глава 6. Почесті Нолана

Мені снився дивний сон: немов я біг по мосту, зітканому з квітів. Він простягався крізь міжзоряний космічний простір. У далині стояла постать жінки. Як я не намагався, дістатися до неї не міг. Вона стояла до мене спиною й дивилася на темну червону зірку, що освітлювала цей простір. Жінка не рухалася, залишалася на тій самій відстані.

Я був виснажений: ноги ломило, вони ставали дедалі важчими, але я все одно біг. Нарешті в голові майнула думка, що це Чарелла. Я гукнув її. Вона почула й розвернулася. Я розумів, що це вона, та її обличчя було іншим. Воно здавалося злим, а очі світилися зеленим сяйвом. Здавалося, що вони киплять, випускаючи пару зеленого кольору.

Мить — і я вже поряд. Я взяв її обличчя в долоні, ми зблизилися вустами.

— Що з тобою, кохана моя? — запитав я Чареллу, вдивляючись у рідні, але зовсім інакші очі.

— Хто ти, чоловіче? — відповіла вона запитанням і відсунула мої руки.

— Ти мене не впізнаєш? Це я, Нолан, — у грудях піднялася неконтрольована тривога.

— Не знаю я ніякого Нолана, — її волосся здійнялося в різні боки, наче його шарпав буревій, а сміх став зловісним.

Раптом я почув ще чийсь голос. Він кликав мене, вимовляв лише моє ім’я. Цей голос був знайомий. Чоловічий голос. «Але хто це?»

Чарелла все ще сміялася, наче насміхалася з мене. Я відчував смуток, збентеження й невимовну печаль. Наче втратив щось надзвичайно важливе — і від цього було боляче. Дуже боляче. Голос продовжував кликати мене на ім’я. Я озирнувся довкола, але нікого не побачив, лише безмежну порожнечу та зорі, що визирали з темряви.

— Нолане! — голос ставав дедалі гучнішим, перекриваючи моторошний сміх Чарелли. — Но-ола-ане-е! — протягнув він, і зірка, що освітлювала простір, раптом вибухнула, заливши все непроглядним сяйвом.

Я рвучко розплющив очі. Наді мною висіла знайома стеля кімнати, але серце ще билося, наче я й далі біг тим квітковим мостом у порожнечі.

«Сон... Це був сон».

Раптом у двері постукали.

— Нолане! Пане Нолане! — долинув з-за дверей стомлений голос вартового.

— Що? — хрипло крикнув я, навіть не підвівшись.

Слабкість, яку я тягнув зі сновидіння, наче приросла до тіла. Ноги ломило, шия затекла, кожен м’яз здавався налитим свинцем.

— Пане Нолане, його Вічність збирає людей на площі. Він наказав передати, щоб ви зібралися й прийшли до тронної зали. Він чекатиме на вас.

— Почув. Ти вільний! — буркнув я, силоміць підвівшись і майже відразу знову гепнувшись у постіль.

Тривога свердлила думки. Я не міг позбутися образу Чарелли зі сну. Чи то лиш примха розуму, чи справжнє попередження?

Зціпив зуби, сів і потягнувся так, що хруснули плечі. Тіло відповіло слабким докором, кров розігналася, і втома трохи відступила. Я зробив кілька глибоких вдихів — і клубок у грудях розсмоктався, дихати стало легше. «Залишалося тільки окропити себе холодною водою». Коли крижана рідина вдарила по обличчю й шиї, я відчув, як наче сам прокинувся вдруге. Свідомість прояснилася, і день нарешті почався по-справжньому.

Повертаючись до кімнати після водних процедур, я побачив біля дверей батька.
— Не дочекався? — я вже відчував приємну свіжість і тому щиро усміхнувся.
— Т-а-к… — протягнув він. — Щось ти блідий, сину.

Видно, моя внутрішня легкість ніяк не відбилася на обличчі.
— Погано спав. Сни дурні снилися, — я відчинив двері, а разом зі згадкою про сон у мене всередині народилася нова порція тривоги.

— Сни, мій сину, іноді говорять нам про минуле, щоб ми його обґрунтували й зробили висновки, як діяти наступного разу, — батько зайшов услід за мною і почав міркувати, неквапно ходячи по кімнаті. Я в цей час збирався, але уважно його слухав. Він завжди казав мудрі речі. — Буває, сни показують теперішнє, тільки з різних боків, аби ми краще роздивилися ситуацію. Ще сни можуть попереджати… але не завжди зрозумілою мовою й у зовсім чужих образах.

— Ха! А якщо мені сниться, що я лечу на голій дупі з гори, а за мною несеться плеякон з головою комахи, а внизу хтось дивиться на мене, граючи на арфі? — я вирішив розрядити серйозність жартом. Після сновидіння її й без того вистачало.

— Тоді, сину… — батько глянув на мене таким серйозним поглядом, ніби збирався виголосити найважливішу істину. — Бережи сраку.

Я не втримався і розсміявся. Батько теж. Сміх наш наростав, ставав дзвінкішим, і ось ми вже сміялися від душі, наче відпускаючи з себе всю втому й напруження. У кімнаті, яка ще хвилину тому була наповнена тінями моїх тривог, стало світло й легко. Це рідкість, коли він жартує… приємна, тепла рідкість.

— Ну все, я готовий, — я постав перед батьком у звичному для себе одязі: чорні штани з грубої тканини, заправлені у високі чоботи. Зверху — сорочка з тонкого лляного полотна, вишита срібною ниткою, а поверх неї — елегантний жилет із тонкої шкіри.

— Ти б одягнув щось пристойніше, — його Вічність явно був невдоволений моїм виглядом: тричі окинув мене поглядом згори донизу.

— Батьку, я не ношу такий одяг, як ти.

— Але ж… — він ще намагався знайти аргументи, та мені вони були ні до чого, тому я відрізав:
— Все! З усією повагою — точка.

Він лише усміхнувся.

Коли ми вийшли з палацу, перед нами розкинула свої простори велика площа, вже заповнена мешканцями Гіделоза. Палац мав підковоподібну будову. У його внутрішньому дворі стояло військо. Не для того, щоб захищатися від народу, а навпаки — щоб не відділятися від нього. Саме тому трибуну розташували так, що з одного боку збирався народ, а з іншого — військо.

Повітря на площі гуло, наче море. Тисячі голосів змішувалися в один суцільний шум, у якому було важко розрізнити слова, але легко відчути настрій. Військо стояло рівними рядами — суворе, мовчазне, нерухоме.

— Вітаю! — почав батько, здійнявши руки над натовпом на знак привітання. — Мені дуже приємно, що сьогодні ми всі тут зібралися. Всесвіт дарує нам кожну мить нашого життя… Я вдячний йому за це! Також я вдячний вам усім за вашу вірність, за те, що ви підтримуєте порядок. Дякую! — Він глянув на мене, потім знову на людей, які не рівною ковдрою встелили площу. — Сьогодні мій син, Нолан, прийме повноваження верховного воєводи. А мій давній друг Жардіф люб’язно їх передасть.