Глава 5. До дому

Наступний ранок зустрів мене приємним пробудженням. Щойно розплющив очі, рука сама по собі ковзнула до кулона на грудях і м’яко стиснула його, ніби перевіряючи, чи все ще тут. Вечірній бенкет після вчорашньої вистави видався на славу — я впав у ліжко просто в одязі, навіть не роззувшись.
Ще одна доба — і ми вирушимо додому.

Привівши себе до ладу, я вийшов у сад і сів, аби насолодитися краєвидом. Повітря було свіже, а тиша — ніжна. У цю мить я почув лагідний голос Чарелли.

— Ну як ти тут? — її голос прозвучав м’яко, а присутність одразу розвіяла залишки втоми.
— Тепер… набагато краще, — відповів я, ковзнувши по ній поглядом, який, був більше ніж дружній.
Вона помітила це й ледь всміхнулась.

— Учора ти добряче розійшовся на бенкеті, — сказала Чарелла з грайливою ноткою. — Я тебе знаю не так давно, але вже встигла помітити, що настрій у тебе змінюється, як вітер.
— П’янкий нектар був… мм… просто божественний, — розтягнув слова, наче знову смакував його.
— І дуже міцний, — підхопила вона. — Я не п’ю таких напоїв, але тобі він учора зайшов так, що я ледве впізнавала тебе.
Чарелла розсміялась, а в її очах блиснула весела іскра.

П’янкий нектар — міцний напій, який виробляють із рослини під назвою мурпул. Це розлогий кущ із фіолетовим листям, а його квіти — пишні, пурпурові бутони, що тягнуться до світла, ніби змагаючись між собою за право розквітнути першими.

— Тобі смішно? — в пам’яті раптом спливла сцена, як я, напідпитку, витанцьовую на столі. — Та-ак… — протягнув я, і від одного лише спогаду щоки запалали, наче мене застали на гарячому.

— Та ти чого, маленький? — Чарелла жартома ляснула мене по коліну й лишила долоню на місці. Її тепло й легкий тиск викликали у мені солодкі відчуття. — А ходімо на наше місце!?

«В нас уже є наше місце?» — подумав я, і в голові одразу промайнуло два образи: Безмежне Дерево, де Чарелла вперше розповіла мені про богів, і долина, де я відчув смак її солодких вуст.

— Насправді тепер у нас два таких місця, — промовила вона й повільно провела рукою по моєму стегну, так, що дотик слабшав і слабшав, доки зовсім не зник.

— Уявляєш? Я щойно про це подумав, — підморгнув я.

Вона усміхнулася, схопила мене за руку й потягла до порталу — того самого, що вів у долину.

Ми опинилися на нашому пагорбі, — так само як тоді, вперше. Слабкі промені Геліоса ледь торкалися верхів’їв дерев, створюючи майже невидимі доріжки, що вели у небо. Ми сиділи на траві й спостерігали, як унизу, на узліссі, бавилася зграя невеликих птахів. Вони літали зі сторони в сторону: то зникали за деревами, то виринали цілою зграйкою, немов гралися з вітром.

Я не втримався — обережно повалив Чареллу на траву й палко поцілував. Вона не пручалася, відповідала мені, і наші губи злилися в єдине. Подихи ставали дедалі глибшими. Але коли все зайшло надто далеко, вона зупинила мене.

— Стій! — палко, майже задихаючись від бажання, прошепотіла вона. — Рано... — промовляючи, дивилась мені в душу і не кліпала очима. — Я хочу тебе понад усе в житті, але... я не можу.

— Я не буду наполягати. Якщо ти не хочеш... — Випалив, як дурень ігноруючи її слова.

— Хочу! Ти не чуєш мене? — перервала мене Чарелла. — Але я хочу, щоб усе було по закону, який дали нам боги. Мені ще немає двадцяти одного року. Але... коли я побачила тебе там, у саду, я одразу зрозуміла: ти той самий. Ти снився мені задовго до того, як з’явився насправді.

— Ти теж наснилася мені перед нашою зустріччю, — я обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. Вона усміхнулася.

— А завтра ти відправляєшся додому... Давай просто подивимось на небо, разом.

Ми вляглися на м’яку траву, яка щедро віддавала тепло, зігріваючи наші спини. Чарелла вмостилася на моїй руці, а свою поклала мені на груди. Я хотів забрати її з собою й ніколи не відпускати, та закон є закон. Навіть якщо він не для мене, я поважаю і завжди поважатиму її погляди на життя.

— Коли тобі буде двадцять один? — запитав я, вдивляючись у химерні візерунки, якими хмари вкривали небо.

— Два роки... Ти будеш чекати? — Чарелла притулилася до мене й поклала голову на плече.

— Звісно, буду. Я готовий чекати стільки, скільки потрібно.

Після моїх слів вона раптом накинулася на мене з обіймами й засипала моє обличчя поцілунками. Її сміх і тепло губ злилися з тихим подихом вітру, що гойдав верхів’я дерев. Ми довго лежали на траві, вбираючи в себе небо й вигадуючи образи в білих клубках хмар: то там з’являлися плеякони з розкритими крилами, то гори з засніженими вершинами, то силуети людей, схожих на тіні зі снів.

Час спливав надто швидко. Його нестача раптом стала для мене схожа на нестачу повітря: я відчув, як важко вдихати, ніби сама мить опиралася моєму бажанню затримати її. Хотілося залишитися в цьому вічному теплі ще хоч трохи, насолоджуватися кожним подихом, кожним її дотиком. Але нічого не буває вічного. Навіть Вічні — не вічні.

Нам потрібно було повертатися, і ми рушили назад.

Наступного дня ми проспали, тож прощатися довелося наспіх. Я з Чареллою відійшов трохи далі, щоб нас ніхто не бачив. Ми цілувалися так палко, що в мене пальці на ногах мимоволі підгиналися, а птахи, здавалося, співали тільки для нас. Вітер був прохолодний, але ніби обходив нас стороною, аби не зіпсувати нашого задоволення.

У ту мить я раптом помітив погляд. Її брат, генерал Дорвел, стояв неподалік. Він чекав, доки я підведу очі, й упіймавши мій погляд, хитнув головою то вліво, то вправо. У його очах був смуток, змішаний із тривогою, наче ми робили щось заборонене, наче переступали через закон. Від його виразу в мене по спині пробіг холодний мороз. А за мить він розчинився за кущами, залишивши по собі лише гнітючу тінь.

Я нічого не сказав Чареллі. Можливо, й не встиг. Як тільки ми повернулися до інших, усі вже сідлали плеяконів і готувалися вирушати додому.

Усередині мене наче шкреблися кішки. Я намагався збагнути жест Дорвела. «Можливо, його непокоїло те, що Чареллі ще не виповнилося двадцяти одного. А може... Ні! Він не з тих, хто мовчатиме в такій ситуації. І все ж, чому він чекав саме мого погляду? Чому залишився осторонь, коли ми з Чареллою повернулися? В усьому цьому було щось... щось невимовне, наче приховане попередження».