Глава 4. Дари Логана

Наступного ранку я прокинувся від якогось гомону. З вулиці долинали людські голоси. Визирнувши у вікно, я побачив, як мешканці кудись прямували, прикриваючись від дощу хто чим міг. Усі — в одному напрямку.

Тільки но я відчинив двері, як просто переді мною з’явився незнайомий чоловік із піднятою рукою, стиснутою в кулак — схоже, саме збирався постукати.

— О! Пане Нолане, я саме до вас, — він привітно усміхнувся й опустив руку.

Я не був здивований його появою. Вже здогадувався, що його прислав батько. Та з якою метою — лишалося незрозумілим. Легка тривога все ж закралася.

— Доброго ранку. Щось сталося?

— О ні, все добре. Просто ваш батько попросив передати вам... — він раптом замовк, вдивляючись у мій погляд.

— Я слухаю.

— Вибачте. На головній площі збирається народ. Там сьогодні вистави, і вас запросили як почесного гостя, — він вклонився й, не гаючи часу, хутко побіг геть.

«Схоже, поспішає на саму виставу, як і всі ті люди, яких я бачив з вікна», — подумав я. — «Цікаво, як їм там стоїться просто неба?.. Хоча, впевнений, щось та й придумають».

Я поспішив на запрошення.

Головну площу було важко впізнати. Вона опинилась під живим куполом із рослин — густе сплетіння листя і гілок накривало натовп, захищаючи від дощу. Вхід був розкритий, немов полог шатра. Усередині люди вже розмістились по колу, залишивши простору середину — таку ж порожню, як і мій шлунок, що час від часу подавав про себе знати.

— Нолане! — з шуму натовпу долинув знайомий голос.

Я озирнувся й побачив сонний погляд генерала Дорвела, який махав мені, запрошуючи приєднатися до компанії. Поруч із ним стояв мій батько, Чарелла та вся її родина.

Не поспішаючи, я рушив у їхній бік.

— Логане, проходь, сідай, — Цифон кивнув у бік першого ряду. — Влаштовуйтесь зручніше, вже-от почнеться.

Батько пішов попереду й зайняв місце, я сів поряд, за мною — генерал Дорвел, потім Чарелла, а за нею їхні батьки — Цифон і Кітана.

За мить після того, як ми влаштувалися, світло згасло. Почулися поодинокі удари барабанів — повільні, але невблаганні. Вони поступово пришвидшувалися, подвоювались і наче відбивали ритм просто в моїх грудях. Коли удари стали частішими, музика набрала чіткий, майже бойовий темп. І тоді, спершу з одного краю площі, а потім з іншого, з темряви почали вириватися язики полум’я.

Людей, які керували вогнем, не було видно — лише світлові спалахи, що зближувалися і миттєво зникали, цілуючи простір. Потім стався раптовий спалах: яскравий вибух світла засліпив площу й одразу згас. Та перед тим, як темрява знову запанувала, ми побачили дві постаті в обладунках дендрокешів, пошитих із тиломіну.

Новий спалах — тепер червоного світла — виявив порожню арену. Наче нічого й не було.
По шкірі пробігли мурашки, розум охопили приємні емоції, а душу — легкий холодок.

Потім площу залило глибоке синє світло. Воно оголило двох людей, що стояли один навпроти одного, на відстані близько десяти кроків. Світло не згасало. Чоловік праворуч дмухнув собі в долоню, з якої спалахнуло полум’я — він сформував вогняну кулю й метнув її в опонента. Та інший виставив енергетичний щит, і куля зникла, вбираючись у нього без сліду, а по куполу пройшла світлова хвиля.

Синє світло згасло. Мить темряви — і знову, під ритм барабанів — вибух фарб: тепер синє сплелося з червоним. Почався показовий бій. Двоє воїнів зійшлися в центрі, а навколо них із землі виривалися фонтани полум'я.

За спиною бійця праворуч з'явилися вогняні постаті трьох богів — Якорія, Локріціона і Мортідо. За спиною його опонента — силуети інших трьох: Байрона, Шанса та Ішкара. Народ синхронно ахнув, створивши відлуння, яке прокотилося площею.

Вони трохи розійшлися й почали жбурляти одне в одного вогняні кулі, акробатично ухиляючись. З кожним запуском мої вдихи ставали глибшими. Потім обидва удали зморених, упали на землю, не зводячи погляду одне з одного. Світло згасло. Фонтани затихли. Темрява знову накрила площу. Запанувала тиша.

Аж раптом вогняні струмені знову здійнялися вгору, освітивши бійців — тепер уже зі списами в руках. Все — це, супроводжувалося ударами барабанів, які вже сповільнили ритм. Вибух — поява богів — барабани прискорюються і починається двобій. Видовище було шалене. Бійці не могли взяти гору один над одним. Усе загострювалося, доки не блиснула темрява — і силует Ішкара, Бога з орлиною головою, виринув за спиною бійця, що стояв праворуч. У наступну мить поруч з ним уже був і ворог.

Спис ударив у спину його супротивника. Він входив у тіло, поступово щезаючи, лишаючи по собі тільки вогняний слід. Боєць Якорія повалився на землю.

Його ворог злетів у повітря, готуючись завдати останнього удару — та зненацька напоровся на спис, що пробив його наскрізь і так само розчинився у повітрі.

Знову темрява. І знову вибух світла.

Картина: воїн Якорія стоїть над тілом супротивника, тримаючи спис, який, здавалося, ще мить тому пронизував тіло воїна богів-зрадників.

Темрява. І знову світло — вже чисте, біле.

Воїни схилились у поклоні. Площа вибухнула оплесками. Усі підвелися — і я разом з ними.

— Це було неймовірно! — вигукнув я в екстазі. — Молодці!

Кинувши погляд ліворуч, я не побачив Чарелли.

— А де… — не встиг я закінчити питання, як мене перебив брат Чарелли — генерал Дорвел.

— Зараз усе побачиш, Нолане, — з усмішкою мовив він, опускаючи мою руку, яка вказувала на порожнє місце поряд.

Площу огорнула тиша. Темно-фіолетове світло м’яко торкнулося моєї шкіри.

З землі почали здійматись лози, щільно вкриваючи простір розміром крок на крок. Вони піднялися на зріст людини, а потім так само почали опускатися, щезаючи під землею — там, звідки з’явилися. І на тому місці постала вона.

Неймовірна. Її костюм був розділений навпіл: ліва половина — червона, права — чорна. Моє серце забилося швидше, долоні зволожились. Не те щоб я хвилювався… Ні. Це було щось інше. Схоже. Але не те.