Глава 2. За три роки до зради

Ми живемо біля підніжжя Олімпу — велетенського вулкана, найбільшого на Дарі. Дехто називає його вулканом Судного дня. Але батько запевняє: Судний день прийде не звідти. Цей велетень, як природне укріплення, яке не подолаєш. І взагалі, моє місто Гіделоз вдало розташоване: позаду обрив зі скелі й безмежні води лазурного океану. Праворуч Олімп. А все інше захищають товсті мури. Тож здавалося, що Гіделозу нічого не загрожує.

  — Збирайся, сину. Сьогодні ти поїдеш зі мною.

  Я лежав у ліжку, змучений учорашнім бенкетом і ще не зовсім прийшов до тями. Після святкування в мене була гаряча ніч із незнайомкою, яку я зовсім не пам’ятав — ми добряче набралися п'янкого нектару. Та мабуть, воно й на краще. Бо на щось серйозне я вже давно не погоджуюсь. Моє серце було розбите ще в вісімнадцять, коли Касандра лягла з моїм другом Пілипом, який відійшов у кращій світ.

  Так, я його вбив. Але це була випадковість. Він сам наткнувся на мій меч…

  — Я сплю… — промимрив в подушку випльовуючи своє сріблясте волосся.

  — Ніяких «сплю»! Вставай, швидко! — батько вихопив подушку з-під мого обличчя і ляснув мене по спині.

  — Ну добре-добре, встаю вже… — пробурмотів я, протираючи очі й витираючи слину з щоки. — А куди ми їдемо?

  — Зустріч із Цифоном. Приведи себе до ладу. Я чекатиму біля палацу.

  «Вперше, за мої — двадцять один рік батько бере мене до Вілосонету…» — майнула думка в голові, поки я натягував одяг.

  Цифон — Вічний із народу дендрокешів. Він править на їхніх землях. Щороку вони зустрічаються з батьком і довго вдивляються в зоряне небо, шукаючи… щось. Відповіді. Сигнали. Знаки. Наче, готуються до чогось важливого.

Я вийшов на вулицю і побачив, що батько й тріада в повному складі вже осідлали плеяконів. Ці граціозні створіння мають вісім копит, міцну грудну клітку, пишний хвіст і густу гриву. Великі подовгасті морди й чарівні мудрі очі додають їм особливого шарму. Я їх дуже люблю.

  — Логане, час рушати, — мовив Валакас батькові. — Не забудь, нам треба встигнути, поки Кара не з’явилась.

  — Знаю. Ти що, не бачиш? Ми чекаємо, поки Нолан розв’яже свою задачу, — відповів батько, дивлячись на мене зі своїм звичним спокоєм і умиротворенням. Потім звернувся до мене:

  — Ну що, мрійнику, довго будемо тебе чекати?

  Я чув їхні розмови десь на задньому плані, ніби відлуння. Мої думки часто крадуть увагу від навколишнього світу. Але голос батька повернув мене на Дару.

  — А, так… Перепрошую, замислився, — я застрибнув на спину плеякона, і ми рушили.

  Ми не могли довго затримуватися. Кара — наша сусідка, маленька планета. Вона проходить повз Дару двічі на рік: один раз через триста двадцять п’ять днів. Коли вона приходить, Дару накривають зливи й вітри, що тривають дві доби.

  — Про що думаєш? — запитав батько.

  — Про космос, — я кинув погляд у темне небо, шукаючи зірки, але хмари зруйнували мої плани.

  — Чудові думки, сину. А розкажи-но мені про устрій нашої системи.

— Ха! Як пасок застібнути. Звідки починати? 

Він завжди мене повчав устрою нашої системи й взагалі Всесвіту.
Вічні були першими на цій планеті. Як вони тут з’явились, батько не розповідав — казав, що для всього своя година. Але те, що ми не з цієї зоряної системи, — то це істина.

— А давай від Геліоса, — він грайливо махнув рукою й підморгнув мені.

— А давай. Магнум, Лора, Старша Матір — також населена планета. Потім наша, рідна Дара. Наступна... наша сусідка і двічі на рік супутниця Кара.

— Так... далі?

— А далі в нас іде віддалена планета Кламеш, ем…

— Добре подумай, — зиркнув на мене так, що я одразу згадав.

— Ой, спочатку Пусан, а потім Кламеш.

— Правильно. Далі?

— Далі… Моріз, Ледон і Малеч. Усе.

— Молодець, сину, — сказав батько, трохи пришпорив плеякона і почав про щось розмовляти з тріадою.

Валакас серед трьох виглядав, як грізний батько.
Його рівне, сіре, як зола волосся спадало до лопаток. Великі сірі очі глибоко сиділи під важкими бровами, а широкий рот доповнював суворий вираз обличчя. Ніс із виступом посередині нагадував радше гак, ніж людську рису, і здавалося, що ним він міг би вбити. Лице лідера тріади мало від природи злісний відтінок, що лякав навіть без слів. Високий і худорлявий, він завжди носив бардову шовковисту накидку з широкими рукавами, прошиту золотою ниткою.

Блазар із Рейнусом завжди трималися поруч. Два товстуни, що більше скидалися на блазнів, ніж на грізних магів. Іноді я щиро дивувався, як вони взагалі потрапили до тріади.

Повелитель води Рейнус був середнього зросту, з коротким срібним волоссям, яке стирчало в різні боки. Його обличчя постійно зберігало глузливий вираз, наче він ось-ось пожартує чи підколе когось. У сірих очах ховалася не сила, а легковажність. Його накидка була така сама, як у Валакаса, тільки смарагдового кольору, прошита зеленою ниткою, але виглядало це радше кумедно, ніж велично.