Глава 1. Вічний

— Батьку! — задиханий і розгублений, я влетів до тронної зали, де сидів мій батько. — Зрада! Тебе хочуть зрадити! — Я наблизився, вдихнув глибше і глянув на нього. Його спокій та ледь помітна усмішка вже не дивували мене.

Мій батько — Вічний, на ім'я Логан. Він править амокешами, наводячи лад, ось уже три тисячі років. Але Вічним він був до мого народження. Відтоді це лише титул. Бо Вічні залишаються безсмертними доти, доки не передадуть життя далі. Як тільки перша крапля насіння виходить із них — вони починають старішати. І іноді я відчуваю провину: саме через мене, батька тепер чекає темрява — як і кожного звичайного мешканця Дари.

— Ну ж бо, Нолане, видихни, — він підвівся з трону, нахилився до мене й, усміхаючись, поплескав по спині. — Тепер — спокійно. Що сталося? Хто зрадив?

Я зробив ще один ковток повітря.

— Тріада, батьку. Я чув, як той слизняк Валакас щось шепотів над кубком, у який перед тим умочив палець. А коли витяг його…

— Ти побачив кров? — перебив він.

— Так. Це була вона. Сіра, густа...

— Це добре… — він потер підборіддя, замислившись.

— Як — добре? Але ж Валакас…

Валакас — головний серед тріади чаклунів, які керують магією амокешів. Його посох увінчаний червоним кристалом вогню — і ця стихія слухається його, як тінь господаря.

На Дарі давно вже не блукає магія у своєму дикому, вільному вигляді. Її приборкали. Для загального добробуту — усе контролюється суворо. Та ми не забуваємо її силу. Це — наша спадщина. Це — те, що тече в нашій крові.

— Валакас був сам? Чи Рейнус і Блазар також були з ним? — батько знову урвав мене, різко, зосереджено.

— Ні. Я не бачив ані Рейнуса, ані Блазара.

Рейнус і Блазар — решта з тріади.

У Блазара — посох із синім кристалом, і він повелитель блискавки. Рейнус володіє водою, його кристал — зелений. Усі троє підкоряються Логанові, моєму батькові — Вічному. Принаймні, так було... до сьогодні.

— Вони з ним, — батько впевнено глянув мені в очі. — І ти нічого не робитимеш. Щоб не сталося. Вони повинні мене зрадити.

— Що?.. Але чому?..

— Ти ж не перебивай, Нолане, — він знову усміхнувся. І це дратувало мене більше, ніж я готовий був визнати. — Близиться година, коли над твоєю головою зійде новий Геліос. Яскравий. Палючий. Не такий, як на нашій, четвертій планеті від світила.

— Що це означає?

— Важкий вибір. І доля, яку не змінити. Але я вірю в тебе, сину, — його голос став м’яким. — Ти зробиш усе правильно. Я знаю.

Він замовк. Але його очі ще говорили. І я не рушив, не запитав — чекав. Бо знав: він ще не сказав усього.

 — Я бачу на твоїй шиї кулон із сірим кристалом. А де ще чотири, які я тобі передав?

  — У мене, — я потягнувся до них, але батько зупинив мій рух жестом.

  — Не треба. Не діставай. Ти пам’ятаєш, що я казав тобі про них?

  — Так. Чотири кристали я маю віддати незнайомцю, коли п'ятий стане порятунком нашого роду, — я повторив слова, які викарбувались у мені назавжди. Як і наказав батько.

  — Добре, Нолане. — Він дістав книгу й простягнув мені. — Веди записи про життя на нашій планеті. Скоро Дара втратить здатність підтримувати його.

  — Що станеться?

  — Ти сам усе зрозумієш. Але пам’ятай: ти повинен дозволити Валакасу зробити все, що він задумав.

  — А якщо він захоче вбити тебе? — моє серце стиснулось.

  — Я прожив три тисячі років. Я був тим, хто впорядковував життя. Тим, хто виконував волю тих, хто дарував нам цей дім. — Він узяв моє обличчя в долоні. — Я — той, хто дав тобі життя. А ти — той, хто врятує життя. Рідний мій, ти все зрозумів?

  — Все… — важко зітхнув, але всередині мене панував спокій. Це ще одна властивість Вічного: заспокоювати навіть вулкани.

  — А тепер іди. І ні про що не турбуйся. — Він поцілував мене в чоло.

  Я розвернувся й встиг пройти лише п’ять кроків, коли почув його голос знову: