Глава 3. Райський куточок

Зранку я розплющив очі, наче й не спав. У роті стояв кислуватий присмак, тіло було мляве. Всю ніч я просто пролежав із заплющеними очима. Я прокручував один-єдиний спогад — солодкі вуста Чарелли, її погляд, що торкався моєї душі й залишав після себе тепло, якого не хотілось відпускати.

Я лежав у ліжку, сплетеному з живих рослин. Його лоза огортала мене м’яко, мовби захищаючи від світу, тримаючи в теплі, як у коконі. Провівши рукою по листю над собою, відчув, як воно ледь затремтіло — на дотик відгукнулося світлом: зеленуватим, м’яким, мов ранковий подих самого лісу. Тканина природи повільно розкрилась, наче розгорнулись зелені крила, запрошуючи мене назустріч новому дню.

Я підвівся й вийшов на терасу. Звідси відкривалась панорама міста Вілосонет. На відміну від мого кам’яного Гіделоза, де стіни були тверді й мовчазні, тут не було жодної кам’яної споруди. Усе плелось, росло, дихало. Будинки з лози обвивали дерева, зливалися з гіллям, а в темряві ледь світилися зсередини, створюючи ілюзію казкових істот, що сплять, закутавшись у свої домівки. Деякі оселі ніби проростали з ґрунту — їхні стіни мерехтіли, як бурштин у тіні, а з верхівок звисали пелюстки, схожі на вітрила.

Кара вже виднілася на небі — її прозорий диск виринав з-за обрію, приносячи із собою ранковий вітер. Його подих колихав листя та приносив запах вологи. Саме цього дня вона наблизиться до Дари, і до обіду очікуються зливи, що протримаються дві доби, як мінімум.

Я вдивлявся в неї — у небесну сусідку. Кара світилась тьмяним молочним сяйвом, мов гігантське око, яке спостерігає за життям внизу. Вона була спокійна, але в її присутності відчувалась потужність і наближення чогось великого. 

— Як спалося, мрійнику? — долинув знайомий, солодкий голос звідкись знизу.

Я озирнувся: ліворуч, праворуч, прямо — порожньо. Але цей голос я впізнав би серед тисячі.

«Може, мені почулося?» — майнула думка. «Ще б пак — усю ніч пролежав, згадуючи Чареллу, а тепер вона вже мені ввижається.»

Але голос знову пролунав — грайливий, дражливий:

— Я тут, маленький.

Я підвівся й глянув униз із тераси. Усмішка сама собою розтягнулась на обличчі. Я навіть не міг її втримати, як щоки почали ніяково сіпатись.

— Де ти? Не бачу! — я стояв й кидав погляд у різні сторони.

Нарешті вона вийшла з-за стовбура дерева. Її фігура плавно з’явилась із напівтіні — така легка, ніжна, в шовковистій фіолетовій сукні, що грала відблисками у ранковому світлі.

«Боже, яка ж вона гарна…» — Потік думок поніс мене, мов хвиля: «Цікаво, вона теж щось відчуває? Я можу просто спитати. Наче ж дорослий. Але якби це було так просто, давно б вже це зробив…»

— Давай, спускайся. Я хочу тобі дещо показати, — мовила Чарелла, підіймаючи до мене очі.

— Зараз… секунду. — Я вже розвернувся, щоб піти вниз, як раптом вона зупинила мене:

— Стій, дурнику.

Її усмішка світилась не менш яскраво, ніж зоря у ранковому небі. Вона щось прошепотіла — майже нечутно — і провела руками в повітрі. В наступну мить з землі почали здійматись і переплітатись лози. Вони тягнулись угору, наче слухняні змії, і вже за кілька секунд сформували зручні, живі сходи просто до моєї тераси.

Я спускався по сходах, і кожен мій крок був наповнений довірою. Не знаю, чи це було видно з боку, але мені хотілося, щоб вона це помітила — для мене це було важливо.
— Далеко ми йдемо? — поцікавився я.
— Секрет. Зараз побачиш усе на власні очі.
Вона була справжньою — без масок, без захисних оболонок. І це давало мені дивну, майже медову насолоду.
— Батьки, певно, ще сплять? — вирішив я підтримати розмову.
У місті було безліч краси, якою можна було заповнити розум — але мій був повністю зайнятий Чареллою.
— Що ти!? Вони вже давно не сплять, — вона йшла попереду, стрибаючи легко й грайливо, мов дитина. І мені це подобалося. Мені подобалося все в ній. — Коли твій батько приїжджає на зустріч із моїм, вони пізно лягають, рано встають, а потім довго вдивляються в космос, ніби загубили там ключі від раю.

— Ого, яке ж воно велике… — здалеку мій погляд торкнувся велетенського дерева, що відсвічувало всіма барвами Дари.
Масивний стовбур мав насичений зелений колір — його вкривали лози, мов одяг. А листя… величезне, живе, воно виблискувало білим, червоним, фіолетовим, жовтим і синім. А на самісінькій верхівці з темних, майже чорних рослин було сплетено кулю.
— Саме туди ми й прямуємо, — Чарелла взяла мене за руку. І ми рушили разом — як пара.
Не знаю, що відчувала вона, але я знав, що більше не сам. Здавалося, що я був потрібен.
Ми наблизилися до храму, що розпочинався просто неба. Навколо дерева стояли тонкі стовбури — високі, схожі на велетенські чарівні посохи. На кінці кожного з них сяяли кристали — усі різного кольору.
— Що це за стовбури? — поцікавився я, провівши рукою по одному з них.
— Вони живлять Безмежне Дерево. Воно керує розподілом тепла й світла в кожній рослині, що росте на Дарі, — очі Чарелли світились повагою. Вона дивилася на дерево, яке, ніби торкалось неба.
— Батько каже, що якби не воно, ми давно б уже замерзли.

— А там що? — запитав я, вказуючи пальцем під дерево.
Воно стояло на п’яти масивних коренях, що мов колони, глибоко входили в землю.
— Там — храм. У ньому збирається Братство Тринадцяти. А живуть вони на самій верхівці дерева.
— Братство Тринадцяти? — перепитав я, здивовано.
— Так. Маги Матері-Природи. Вони вже тисячі років передають знання від батька до сина. Ходімо, — Чарелла знову взяла мене за руку й потягнула вперед.
«Як же це приємно — тримати Чареллу за руку. Аж сироти по шкірі бігають», — подумав я.
— Ніколи не чув про це братство. І що, за весь цей час у них жодного разу не народилася дівчинка? — здивовано поцікавився я.
— Раніше — ні... доки не з’явилася я, — відповіла Чарелла й подивилася на мене.
— Твій батько — в братстві? — Не знаю чому, але від її погляду я міцніше стиснув її долоню.
— Він — перший серед тринадцяти. Той, хто бачив богів. Як і твій батько. Вони — перші й останні свідки.
Ми зупинилися просто під деревом. У самому центрі височіла фігура, сплетена з живих рослин, а по обидва боки від неї — ще дві. Високі, п’ятиметрові істоти, що сягали майже до стовбура Безмежного Дерева.
У центрі стояла триголова постать з широкими плечима: центральна голова нагадувала крокодилячу, а дві бокові — зміїні, з розкритими капюшонами.