Розділ 26 Небесна кара

    Відпливши на безпечну відстань, я зрештою зійшов на берег. Дорога до Армандену була важкою: довелось іти пішки, і кожен крок віддавався в тілі, наче я ніс на спині тінь пережитого. Та боги, як завжди, були на моєму боці — я зустрів коня. Не знаю, дикий він був чи, може, втік від когось, але одне я знав точно: йому було самотньо, так само як мені.

Діставшись рідного села Малосонного, я не зустрів жодної живої душі. Це засмутило. Я сподівався знайти хоч когось — бодай, щоб поїсти. Та швидко збагнув: напевно, Бож уже евакуював усіх до підземного міста.

Я пройшовся порожніми вулицями, розмірковуючи, де б знайти хоча б шмат хліба, як раптом побачив, що на стільчику під хатою сидить старий. Підійшов ближче — і впізнав нашого сусіда через одну хату.

— Діду Славуне, а ви чого тут сидите? — запитав я, обходячи його, аби побачити обличчя.

Він був стомлений, зморшки лягли, мов тріщини часу. Дід жив один уже п’ятнадцять років, і життя в ньому текло повільно, наче вода у криниці на зиму.

— О, Говіндадасе. А тебе яким вітром сюди занесло? — його голос був глибокий, майже спокійний.

— Південним, — відповів я жартома. Хоча, якщо чесно, то й справді — плив я з півдня.

— Іди до мене в хату. Там знайдеш чим підкріпитися, — мовив він і знову втупився в схід. Саме там, над обрієм, з'явилася та сама зірка — пророча. Колись вона світила з півдня, тепер пересунулась на північ.

Я зупинився й теж глянув туди. Може, нічого й не станеться? Якщо вона не наближається до землі, то, можливо, все ще минеться…

Я перекусив, подякував і зібрався рушати далі, до Армандену. Але вже на порозі подумав:

"Спершу треба забрати діда." 

    — Дякую, Славуне. До речі, хотів запитати... моя мати евакуювалась? — Після того, як я дізнався, що моя кровна матір відійшла у кращий світ, за приймальну матір у мене жила глибока тривога. Але дід Славун мене заспокоїв.

— Любомила? О, так, — усміхнувся він. — Вона мене все тягнула, але...

— То чого ж ви? Ходімо зі мною до Армандену, в підземне місто. Там буде безпечно.

Він подивився на мене, і в тій усмішці була мудрість, тиха як ніч.

— Ні, Говіндадасе. Мені це вже не потрібно. Ти скачи, а я залишуся. Я вже готовий відправитись в інший світ. Тому... не зупиняйся. Успіхів тобі.

І знову він підвів очі до неба.

Я не став його переконувати. Я рушив далі.

По дорозі я зупинявся у фортеці Сумління, потім — у фортеці Бук. Було дивне, майже гнітюче відчуття... Відчуття втрати. Порожнечі. Ці місця — початок моєї великої дороги. Тут почались мої пригоди. І з того часу промайнуло вже понад чотири роки. Скільки я побачив, скільки відчув, чому навчився... Ці думки давали мені змогу вдихнути на повні груди, без напруги, ніби Геліос сам заходив у груди разом з повітрям.

«Нарешті... Видніється вежа Армандену. Східний ліс височіє», — подумав я, коли залишилось оминути лише один пагорб — якихось шість-сім сотень кроків.

Та коли я піднявся і вийшов на відкриту пряму, мене мов вдарило громом. Я зупинився, наче земля враз перестала тримати.

Переді мною простяглася багряна картина — страшна, гнітюча й велична у своїй жорстокості. Десятки тисяч кочівників устелили землю під мурами Армандену, немов тінь, що нависла над усім світом.

Калаксай прийшов за своїм пророцтвом.

І в моїй голові прокинулись слова жриці: «Духи вогню кажуть: збирай військо й рушай на схід. Там, за обрієм, чекає твоя слава. Там світ впаде до твоїх ніг...»

Я укрився в тіні лісу, сподіваючись лишитись непоміченим. До входу в печеру було не більше як дві сотні кроків, але я зупинився: щось у повітрі змінювалося.

Серед білого дня небо почало темніти. Не від хмар — від чогось глибшого, незбагненного. Дикуни під стінами Армандену здійняли галас, не схожий на бойовий крик — радше на ритуал. Вони наче святкували… неминучу загибель. А я відчув тривогу, таку глибоку, ніби сама земля затамувала подих.

Я видерся на дерево. Важко, але дістався самої верхівки, і тоді небо повністю згасло. Немов ніч впала з великої висоти. У цей момент, як грім із беззоряної тиші, розлилися звуки сурм — і дикі орди рушили до міста.

Я кинув погляд у височінь.

Геліос зник — його затулив Місяць, найбільша з трьох лун. Під ним, наче розірвана жемчужина, тремтіла Мая — середня луна. Її форма витягувалась, ставала видовженою, тривожно неправильною, як роздута крапля перед вибухом. Під ними зависла третя — Смарагд — найменша.

Вони вишикувались в ряд. Військо у небі.

Я перевів погляд до Армандену — його захисники вже засипали двад’ян стрілами. І саме тоді — крізь шум битви й крики — прорізався звук, якого я ніколи не забуду. Не тріск, не вибух — а щось глибше, ніби сам простір зламався.

Я подивився вгору — і побачив кошмар.

Мая розсипалась. Розірвалась наче гниле яблуко — з неї вирвались палаючі брили, які понеслися вниз, залишаючи за собою довгі хвости полум’я. Уламки з шаленим виттям розривали небо, наче запеклі крила богів, що впали в божевілля.

І тоді я зрозумів. Це воно. Пророцтво.

А я сиджу… на верхівці дерева, відрізаний від підземного світу. І все, що мені залишилось — дивитись, як небо падає на землю.

Двад’яни більше не раділи — їхні дикі ритуали змінились на безладний вереск. Розпечені брили, мов уламки небесної кузні, почали зливатися на землю Старшої Матері. Повітря на мить стало важким, як перед бурею, а потім загриміло — град з вогняного каменю сипався на рівнини, ліси й табори.

Орди розбігались у різні боки, ховалися хто куди, не розрізняючи більше ворога. Захисники Армандену кинули стіни — і саме тоді, дві масивні брили з оглушливим ревом врізались у мур. Каміння і полум’я здійнялись догори, наче сама земля вирвалася з тілесної оболонки.

Я завмер, зчепивши пальці об стовбур дерева.
— Прошу... тільки б не в мене... — шепотів у порожнечу, що з усіх боків стискала небо.