Розділ 25. Махат'янополіс

Коли ми під’їжджали до міста, я визирнув у віконце карети — й погляд мій вперся в сувору пряму лінію муру. Стіни Махат’янополіса сягали значно вище за ті, що охороняли Арманден. Камені тут були великі, прямокутні, мов витесані з твердої думки — тоді як в Армандені валуни лежали недбалим хаосом, ніби самі приросли до міста з волі стихій.

На стягах, що майоріли над муром, я побачив образ Варуни — божества, що пильнує лад у Всесвіті. Варуна — страж гармонії, охоронець рівноваги між стихіями та народами. Так само як колись, вісімсот дев’яносто два роки тому, королева Махат’янів Арджуна врятувала цю гармонію, примиривши своєю мудрістю народи Старшої Матері.

Колона, в якій їхала наша карета, була впізнавана для вартових. Нас не спиняли. Ми перетнули місто до самого його серця — там, де стояв палац.

Палац Махат’ян не ховався за мурами. Він стояв відкритий місту, як долоня до неба. Але вартові — мов тіні — були скрізь. Вони не заважали, не напружували, просто... були. І цього вистачало, щоб відчути порядок.

Сіта вийшла першою. За нею — принцеса Кал’яні, а слідом і я. Я ступив назовні з відчуттям, ніби залишаю щось позаду — і входжу в нову мить свого життя.

Нас зустрічали король Шакуні та королева. Вони кинулись до доньки — обійми, поцілунки, радість, що струменіла крізь палацове повітря, як весняний дощ.

А тоді — погляд. Король подивився просто на мене.

— Кал’яні, а хто... хто цей юнак? — запитав король Шакуні, дивлячись на мене поглядом, у якому дивно поєднувались впізнавання й тривожна надія. Здавалося, він знав мене давно. А може, справді впізнав?

— Тату, це Говіндадас, — мовила Кал’яні. Її голос був тихим, але твердим. Вона глянула на мене, на мить затримала погляд, а тоді перевела очі на батька. — За його словами, він син тітки Пуласт’ї.

— Не мооже бути... — протягнув Шакуні й зробив крок уперед. — Невже це і справді ти?

— Якщо чесно, я і сам не впевнений, — зізнався я, ковтаючи тривогу. — Нічого не пам’ятаю з того моменту, як мене витяг з океану мій приймальний батько, Добромисл.

— З океану, кажеш? — замислено перепитав король і повільно рушив до мене. Його очі ковзали по мені, як промінь, що намагається пригадати обриси забутого берега. — Ну-ну... Це ж треба ж такому...

Він спинився зовсім близько. Його погляд, здавалось, проникав просто в душу — і не для того, щоб судити, а щоб знайти щось рідне. А тоді він несподівано обійняв мене.

— А я дивлюсь і думаю: знайомі ж у тебе очі. Його очі... мого брата Рахшатара. Твого батька.

Я завмер. Стояв нерухомо, мов дитина, яка раптом опинилася в епосі, про яку читала лише у переказах. Я не знав, як поводитися. Мені здавалося, що варто лише поворухнутися — і все розвіється, наче сон.

Король трохи відступив. І в його голосі почувалась розгублена радість.

— Чого це я... — він усміхнувся сам собі. — Точно! Не стіймо тут. Ходімо до палацу. Там уже накрито на стіл.

Палац Махат’янополіса виростав перед очима, мов велика кам’яна квітка, що розкривається під Геліосом. Його стіни були викладені із золотаво-рожевого пісковику, що блищав на світлі. Високі арки та численні відкриті галереї з тонко різьбленими колонами утворювали дивовижну гру тіней. Кожен карниз оздоблений вигадливими візерунками — там грали музики і летіли птахи, вирізьблені з такою вправністю, що здавалися живими.

Усередині палацу повітря було насичене ароматами троянди й кардамону. Приміщення заливалося м’яким світлом — не вогнем, а відбиттям денного сяйва, що проникало крізь тонкі тканини, розвішані замість штор. На підлозі — великі м’які килими з візерунками лотоса, чакр і міфічних тварин. 

У великій бенкетній кімнаті вже було накрито на стіл. І не один — а ціла низка довгих низьких столів з інкрустованого дерева, вкритих тканими скатертинами кольору куркуми, шафрану й смарагду. На них стояли латунні та бронзові тарелі з безліччю страв.

За вечерею я розповів усе те саме, що раніше довірив Кал'яні під час нашої мандрівки до міста.

Вино текло щедро, а розмови — ще щедріше. Ми пили за батька, за матір, за всі втрачені роки й за нову надію. Дядько Шакуні, хильнувши добряче, розповідав, як вони з батьком мандрували спустошеними землями, відвойовуючи кожну п’ядь у кочівників. Усе було просто й по-родинному затишно. Болі ще жили в мені, але тепло цього дому змушувало усміхатись.

— Ну що ж, — мовив король, встаючи з-за столу, — пізно вже. Відпочинь як слід. Завтра я покажу тобі твоє рідне місто.

Я подякував за теплу зустріч, і слуги провели мене до кімнати. Вона була не надмірно багата, та з явним відчуттям палацового гостинного смаку: два зручні крісла, мерехтливі свічники на стінах і величезне ліжко, заправлене оксамитовою білизною кольору темного вина. Видно, ця кімната призначалася для особливих гостей.

Я ліг на ліжко, і воно відразу обійняло мене м’якістю. Я провалився у сон так легко, наче мене підібрав вітер.

Снилось мені, що я лежу у полі, застеленому густим зеленим покривалом трав. Довкола цвіли квіти — сині, жовті, палаючі червоні. Комахи співали свою нескінченну пісню, птахи їм вторили, а Геліос осявав усе лагідним, теплим світлом. Вітер гладив мене по щоках, як мати гладить дитину, що щойно заснула. Було так добре…

Аж раптом — тінь. Велика, тиха. Я розплющив очі й побачив Божедару. Вона трясла мене за плечі, злякано і швидко шепочучи:
— Прокинься… Прокинься, це я, Кал'яні…

Я дивився на неї і не міг зрозуміти, чому Божедара називає себе Кал'яні. Її очі були знайомі, але голос — інший. І коли я знову розплющив очі, вже не у сні — над ліжком схилилась принцеса Кал'яні. Її погляд був сповнений тривоги.

— Що сталося? — Я був збентежений появою принцеси, особливо її схвильованим виглядом.

— Як же мені прикро, Говіндадасе... — мовила Кал'яні, обіймаючи мене. — Як же мені прикро, брате...

— Поясни нарешті, що сталося? — Я також обійняв її, відчуваючи, як її тіло тремтить.