Розділ 24. Примарна надія

Заснув я останнім — і прокинувся також останнім.

— А я чекав на твоє пробудження, — озвався Бгішма, щойно я розплющив очі.

Він сидів неподалік із посудиною в руках — у ній була їжа.

— Нам уже принесли сніданок. Сідай біля мене, поснідай, — люб’язно запропонував він.

Я взяв тарілку і сів поряд. На мій подив, сніданок виявився не просто пристойним — він був смачним і ситним: каша, хліб і шмат м’яса. Я не впізнав, яке саме, але його смак був напрочуд приємний — наче все довкола забуло, що ми в полоні.

— Бгішма, — звернувся я, ковтаючи перший теплий ковток ранку. — Учора ти сказав, що я якийсь принц.

— Так, — спокійно відповів він.

— Ну то розкажи мені. Що ти знаєш?

— Розумієш двад’яни — такий народ, що не може жити без конфлікту, — почав він. — Час від часу вони розпалюють війну, як пастух роздмухує вогонь, аби відлякати хижаків. Вони нападають, грабують, убивають, беруть у полон...

Він на мить замовк, а потім продовжив, уже трохи інакшим тоном — таким, у якому відлунювало минуле.

— Були часи, коли ти ще був зовсім малим. Твій батько, король Рахшатар, вирушив у похід проти двад’ян. Тоді ті міцно тримались на землях махат’янів. Але Рахшатар був не лише володарем, а й блискучим полководцем. Його військо горіло духом боротьби, бо сам король ішов пліч-о-пліч зі звичайним воїном.

Твій батько прогнав дикунів зі своїх земель і збирався повертатися додому. Але... твій дядько, генерал Шакуні, наполіг іти далі — до самого табору Багряної Хмари. Той табір тоді стояв біля болота на західному краю Великого Центрального лісу...

Він зробив паузу. Повільно жував останній шматок м’яса, вдивляючись у небо. В його погляді ворушились згадки — живі, ніби вчорашні.

А в мене в грудях усе стиснулося. В носі закололо, дихання стало глибшим і важчим — як у того, хто щойно пройшов крізь полум’я. Змішані емоції били в груди, мов птах у клітці.

Я стиснув зуби стримуючи слова, які так і просилися назовні, як грім після блискавки: «Ну чого чекаєш? Продовжуй уже…»

Але я мовчав. Чемно дав йому час перевести подих і витягти з пам’яті все, що має бути сказано.

— Так от, — продовжив розповідь Бгішма. — Той похід оповитий туманом. Мало хто тоді вижив. Військо твого батька було оточене… І з того оточення вибралися лише твій дядько та ще зо три сотні вояків. Усі інші полягли. Всі.
У тому числі — король Рахшатар… — він замовк, і його погляд на мить спинився в моїх очах.
— Твій батько. Мені шкода, Говіндадасе.

Я ковтнув повітря — в носі закололо ще дужче, а в горлі став клубок.

— Бгішмо… продовжуй, — попросив я, стискаючи пальці.

— Коли твоя мати, королева Пуласт’я, дізналася про загибель чоловіка і про те, що двад’яни рушають великою силою на Махат’янополіс, вона прийняла одне-єдине рішення: рятувати дітей.

Тоді терміново спорядили корабель — він мав доплисти до острова неподалік від Махат’янополіса. А той самий Махат’янополіс, як ти, певно, пам’ятаєш із легенд, розташований просто над берегом океану, на виступі землі.
На кораблі були ти, твій старший брат — принц Ашока — і твоя сестра, принцеса Драупаді.

Корабель вийшов у море. І після цього — жодної звістки.

Згодом до берега прибило уламки. Але людей так і не знайшли. Ні тіл. Ні ознак боротьби.
Вибач…

Я хотів щось відповісти, та не зміг. Очі вже були повні — солона вода ринула вниз по щоках, як повінь, яку неможливо стримати.

— Що ти, Бгішмо… Ти ні в чому не винен. Дякую тобі.

Тепер, дізнавшись це… мені ще більше хотілося втекти. Вирватися. Пройти крізь усі кордони — лиш би побачити її. Свою матір.

— На вихід! — вартовий розчинив двері клітки. — Швидко!

— Що, всі? — здивовано озвався я.

Вартовий лише кивнув.

Ми вийшли один за одним і рушили за ним. 
— Бгішмо, куди нас ведуть? — тихо запитав я.

— Працювати, — буркнув він. — Ти ж не думав, що ситний сніданок був просто подарунком? Ні. Тепер будемо відпрацьовувати.

— Мовчки йти! — гаркнув вартовий, і його тон не залишив сумнівів.

Ми йшли до самого краю табору, де вже працювали Вершени. Та як тільки ми підійшли, їх кудись повели. Схоже, ми мали їх змінити. Нас поставили до копання рову — важкої, тягучої роботи, яка забирає сили не гірше за бойовище.

Я хапав повітря ротом, і крізь подихи озвався:

— До речі... А чим закінчилась осада Махат’янополіса?

— А... — затримавшись на лопаті, Бгішма глянув на мене. — Двад’яни втратили багато людей. У підсумку — підписали мир із королевою.

— Цікаво, як вона там… — думки вирвались у слова.

— На той момент, коли мене взяли в полон, усе було…

— Мовчати! — гримнув один із варварів і перервав Бгішму. — Працюємо, а не теревенимо!

Ми мовчки гнулись над ровом до самого вечора. Земля була тверда, мов камінь, але ще твердішими були їхні погляди. Аж до заходу Геліоса ми віддавали тілу все, що залишилось у ньому.

А вже ввечері до мене підійшов посланець від Калаксая — мене викликали.

У шатрі вождя він знову усміхався, знову говорив про “потенціал”, знову натякав на “вибір”. Він пропонував мені стати шпигуном. Його словами виливалась гладка отрута, але я лишався холодним.

Я відмовився. Твердо.

Я ніколи не зраджу короля Армандену — Божа. Він мені як брат. Та й родич... зведений родич.

«Цікаво, як там Божедара? Зореслав?» — ці імена спалахнули в думках, коли я вже лежав, вдивляючись у нічне небо.

Високо над головою горіла пророча зоря. Здавалося, вона щодня зміщує свою ходу. Неначе й вона шукає дорогу... до істини. До дому.

Коли я заснув, то опинився на дивному узбережжі, якого ніколи не бачив у житті. М’який білий пісок, прозора вода — така чиста, що зливалася з самим небом. Горизонт зникав у тонкій лінії сяйва, де океан і небесна блакить були нероздільні. Світило обіймало мене лагідними теплими променями, і я лежав, напівзабувшись між спокоєм і здивуванням.