Розділ 23 Двад'яни

Поки ми їхали до табору, я збився з рахунку й уже не знав, скільки минуло ночей. Дорога була спокійною — нас ніхто не чіпав. Час від часу Бірмін кидав поодинокі жарти, з яких сміялись його піддані. Та й сміялись вони, радше, не з жарту, а тому, що були підданими.

— Поводься тихо і не сперечайся, — кинув мені купець Хорде, коли на обрії з’явився табір двад’ян.

Я мовчки кивнув.

Табір був обнесений високим валом. На вході стояла варта — кожен воїн за своєю сторожею, поруч із встановленим чорним прапором. На ньому — голова буйвола з червоними очима, що, здавалося, пронизували душу наскрізь.

Коли ми почали заходити всередину через вузький прохід, де вміщалося щонайбільше троє вершників, я помітив, що за першим валом тягнувся широкий рів, за ровом — ще один вал, а за ним — густо вкопані дерев’яні штики, гострі, як голки. Це був головний табір, який називався Багряна хмара. Саме тут, у серці укріплення, перебував вождь об'єднаних племен — Калаксай.

— По клітках їх! — скомандував Бірмін. — Синього — до синіх, а зелених — до зелених!

У них тут були великі клітки, де тримали полонених. Кожен народ — окремо: Вершени, Арманденці, Махат’яни. Усі окремо.

Коли мене кинули до клітки, я нарешті зміг роздивитися

«Що робити? Потрібно думати, як звідси вибратись…» — ця думка охопила мене з головою. Це не була паніка, радше — хаотичний пошук виходу, з якого боку не підійди.
«Ти не виберешся. Так, Говіндадасе… опануй себе. Та що там опановувати, якщо це кінець?.. Ні, я про це не думаю. Я про це не думаю!» — я силував себе відганяти темні думки. І, дивно, але це мені вдавалося.

— Привіт, — пролунав за спиною спокійний чоловічий голос. — Звідси не втечеш… якщо ти саме про це думаєш.

Я кинув погляд через плече, але не відповів. Говорити не хотілося — не зараз. Я мусив роздивитися, де я і хто поруч. Усе інше було несуттєвим.

— Більшість новачків поводяться саме так, — додав чоловік. — Коли дозрієш — підходь, познайомимось.

Він опустився на землю, схрестив ноги і втупився в пил. Я глянув на нього, мовчки кивнув — і знову поринув у думки.

Територія була величезна — настільки, що ні кінця ні краю видно не було. Повсюди стояли округлі, низькі домівки, сплетені з гнучких дерев’яних гілок і накриті грубими тканинами. Виглядали вони тимчасовими, але добре вписаними в ритм цього місця.

Люди були з червоною шкірою, відтіненою м’яким коричневим тоном. Їхнє волосся коливалося від рудого до насичено-червоного. Вуха — довгі й гострі. І в кожного — роги, що виглядали з-під пасом волосся, мов загроза. Очі — червоні, як у буйвола на їхньому прапорі. Живі, уважні, і так само зазирали глибоко в душу, мов хотіли побачити не лише страх, а й усе, що ти приховуєш.

Вони були вдягнені в шкіряні речі — здебільшого темно-коричневі, з мінімумом прикрас. На зріст нижчі за махат’янів, але вищі за вершенів.

Та довго роздивлятися мені не дали. За мною прийшов Бірмін.

    Поки ми кудись ішли, я встиг помітити: багато полонених перебували під наглядом і виконували різні роботи.
«Авжеж, — подумав я. — Ніхто ж не буде їх годувати за “дякую”. Усе тут має бути відпрацьоване».

Ми наближалися до великого шатра — він виразно вирізнявся серед інших домівок. Одразу було зрозуміло: це шатро вождя. Вхід охороняли двоє воїнів, схожих на двох кам’яних стражів. У їхніх руках — загнуті шаблі, схожі на ікла хижака, а з поясів звисали серпи. Грізні, мов сам дух битви. Та що й казати — у цього народу я ще не бачив слабких. Усі, без винятку, мали ту статуру й той погляд, що мовчки промовляв: «Даремно ти став на моєму шляху».

— Проходь, — сказав Бірмін, відступаючи вбік. Люб’язним жестом руки вказав мені на вхід.

Я ступив усередину.

Всередині шатра сиділи чоловіки — кожен у супроводі жінок. Атмосфера була гучна, п’янка, майже святкова… але не для мене. Бо я — у полоні.

У самому кінці, на підвищенні, сидів вождь. Біля його ніг, ніби килим з тіл, лежали з десяток жінок. Він був розслаблений і ситий, мов хижак після полювання.

— О, а хто це до нас прийшов? — гучно мовив він і раптом почав плескати в долоні з радісною гримасою на обличчі. Мов я був сином, якого він не бачив десять років.

Я повільно пройшов по бардовому килиму ближче до вождя. Під ногами м’яко пружинило, ніби тканина пам’ятала кроки важливих гостей. Я зупинився між чотирьох чоловіків, що сиділи по обидва боки, без жінок. Їхня тиша була настороженою.

— Привіт, Говіндадасе. Радий тебе бачити, — мовив вождь.

Його задоволена гримаса не зникала з обличчя ні на мить.
«Звідки він мене знає?» — майнула думка. Та відповідь не змусила себе чекати.

— Мені тут одна пташка наспівала, що з нею летить юнак, на ім'я Говіндадас. Я одразу ж подумав про того самого Говіндадаса, який убив мого найкращого шпигуна… прямо в неприступних стінах Армандену.

«Цікаво, чого він хоче? Якби збирався мене вбити, не посміхався б так…» — подумав я. Але вирішив заговорити, аби бодай якось прояснити ситуацію.

— Він був зрадником. І…

— Він тебе любив, як батько любить сина, — урвав мене Калаксай. Його голос несподівано злетів, різкий і гострий, як удар. Але вже за мить він знову розплився у своїй широкій посмішці, ніби й не було спалаху гніву.

— Він завжди мені казав: «Говіндадас — хороший хлопець. Його не можна кривдити».

Потім вождь злегка подався вперед і вказав на жінку, що сиділа поруч, спокійна й мовчазна:

— До речі, це моя прекрасна дружина Ашина.  я вождь Калаксай

Погляд його ковзнув далі — на жінок, які лежали біля його ніг, пестячи його увагою, наче богові.

— Якщо я почну представляти тобі всіх наложниць, то ми тут до ранку просидимо! — розсміявся він гучно.

Сміх пройшов хвилею по всьому шатру — за ним розсміялися й усі присутні.
А я стояв серед них, мов самотній камінь серед водограю.

    — Ліворуч від тебе — кейсан Ішпак і кейтар Сапчак, — мовив він, показуючи спершу на того, хто сидів ближче. Це був головнокомандувач, друга людина після вождя. А далі від нього — Сапчак, з яким я вже був знайомий: саме він колись приніс Гвідону відкуп і полонянок, щоб укласти мирну угоду.