Розділ 22 Як гадалося не сталося

Дорога була далека — Махат’янополіс лежав дуже далеко від Вершендії.
Хорде виявився надто пристрасним до вина. Ба більше, він і мені постійно підливав. Спершу я чемно відмовлявся, але з часом, коли тепле п’янке вино проникло в мою свідомість і обійняло її м’яким туманом — відмовлятись вже не хотілось.
Так ми й мандрували: пили, розмовляли, зупинились на нічний привал, а зранку знову рушили в дорогу.

Коли ми йшли вздовж східного краю Великого Центрального Лісу, Хорде розм’як і став більш щирим. Його язик розв’язався разом із першими краплями вина.

— Ех, Говіндадасе... — мовив він, а в куточку його ока з’явилась п’яна сльоза. — Знав би ти, як мені важко...

— А, на перший погляд — ти щаслива людина, — відповів я, м’яко, ніби торкаючись його душі.

— То тільки на перший погляд. Насправді я дуже самотній. Жінки в мене немає. Дітей теж. А мені вже тридцять шість. Через місяць буде тридцять сім...

Він сьорбнув з кухля й сунув його мені. Але я вже відчував, що берег далеко — тому відмовився і цього разу наполіг на своєму.

— Ну, як хочеш, — мовив він, — мені більше залишиться.

— Хорде, ти маєш достатки, повагу, свою справу, яка щодня зростає. Але якщо справді хочеш, щоб Бієвла стала тобі жінкою, тобі треба опанувати себе. І перш за все — свою жагу до вина. Ти ж цього хочеш?

Я хруснув пальцями, тягнучись до лагідних променів Геліоса, які торкались моєї шкіри, мов підказували, як підтримати Хорде.

— Звісно, що хочу, — відповів він, і слова ті ковзали з нього, наче з розхитаних полиць.

— Вона казала, що хоче бути з тобою ближчою...

— Справді? — не дав мені договорити.

— Авжеж. Але є одна проблема — вино.

Після цих слів він неочікувано підвівся і жбурнув кухоль у траву.

— Я ж не прошу тебе повністю відмовитись, — мовив я. — Але коли повернешся — зміни ставлення до нього. Це багато що змінить.

— А ти знаєш... — буркнув він і дістав новий кухоль, — ти маєш рацію. Але це... за тебе треба випити...

Його мова стала зовсім п’яною, нерозбірливою.

— Ні, Хорде, краще поспиш, — я обережно забрав у нього кухоль.

Він не заперечував. Заплющив очі, і за мить уже почав хропіти, мов веселий ведмідь, якому дали спокій.

Ми продовжували свій шлях. Небо було ясне, Геліос яскравий, а птахи щедрими на свої пісні, які доносились з густого лісу. Симфонія спокою й умиротворення, ніби сама Старша Мати дарувала нам мить перепочинку. Та подібне ніколи не триває довго — завжди за гармонією крокує тривога.

Коли ми оминали велике озеро, я краєм ока помітив рух за пагорбом — вершники. Спершу здалося, що ввижається, та за мить один за одним вони почали виринати з-за пагорба, як хвилі буремного моря.

— Хорде! Хорде, дивись! — я рвучко штовхнув його в плече. Купець прокинувся, протираючи очі. — Он там! — я вказав пальцем на обрій, де вже виростала темна хвиля прибульців. — Їх там багато...

— Схоже на двад’ян... — пробурмотів Хорде, вдивляючись у силуети. — Якщо це справді вони, бігти марно...

І коли вершники наблизились настільки, що вже можна було розрізнити колір їхньої шкіри, сумнівів не залишилось. Це були кочівники. Двад’яни. 

— Що будемо робити, Хорде? Нам треба тікати. Або... — мої слова сипались, як камінці зі стрімкої скелі.

— Зупиняймось! — крикнув Хорде до вершників. — Зброю не чіпати! Руки на поводах!

— Ти здурів? — я знервовано глянув на нього. — Ти ж сам казав, що вони безжальні!

— Саме тому й треба зупинитись. Якщо не хочеш назавжди заплющити очі, слухай мене. Їх щонайменше п’ятсот. Ми — крапля. Їх — море.

Я провів поглядом уздовж колони. Люди зніяковіло слухались наказу, поводи в руках тремтіли. Навіть бронахи, здавалося, відчували напругу й нервово ступали копитами.

«Цікаво, цікаво...» — подумав я. — «Здається, зараз саме та мить, коли хочеться хильнути, як заспокійливе...»

Я відкоркував бурдюк і ковтнув. Вино було теплим і терпким, як сама доля.

— А це ти правильно, — погодився Хорде з напівусмішкою.
І ми чекали. Чекали, як засуджені чекають вироку. 

Коли вони наблизились, я одразу впізнав обличчя одного з них. Так, це був той самий, кого ми зустріли з Гвідоном, коли прямували до їхнього табору. Тоді ми уклали мир. Тепер я розумію: то була лише димова завіса. Домовленість. Вони вже давно знали, як усе буде і коли. 

Це був Бірмін — кейлир (командир малого загону.)

— Куди прямуємо? — запитав він холодно, коли його люди замкнули нас у кільце.

Бронахи здригались, відчуваючи загрозу, але не виходили з-під контролю. Хорде дав правильний наказ — не тягнутись до зброї. І саме це нас, ймовірно, і врятувало.

— Схоже, туди, куди й ви, — відповів Хорде з досадою, що прослизнула в голосі, хоч він і намагався тримати себе в руках.

— Слухай, а ти розумний, — протягнув Бірмін, криво всміхнувшись. — А що везеш, купцю?

— Зброю і обладунки з Альфранію, — неохоче зізнався Хорде.

Бірмін хмикнув, ніби й не здивувався.

— О, це якраз нам і потрібно. Доля усміхнулась двад’янам, чи не так? — Він розвернув свого коня і кивнув: — За нами. Якщо будете слухняні — виживете. Якщо ні — ну, самі розумієте...

І ми рушили. Спочатку назад, на північ, а потім на захід, вздовж лісу, прямо у табір двад'ян.