Розділ 21 Вершендія

З глибоким вдихом, на межі з жахом, я розплющив очі. Спробував піднятись, але одразу впав — тіло пронизав дикий біль. Я дихав важко, рвано, хоч і намагався припинити — навіть подих завдавав болю. Пробудження виявилось... м’яко кажучи, неприємним.

«Де я?» — подумки спитав себе, дивлячись на кам’яну стелю, укріплену дерев’яними балками. Потім, сам не зчувся, як промовив уголос:

— Де я?..

Ніхто не відповів. Але я не надто засмутився — достатньо було того, що я живий. І в теплі. Хоча тіло... з ним явно щось не так.

«Що робити? Чекати», — почав я внутрішній діалог, бо з ким іще поговорити, коли ти лежиш сам після того, як сніг майже злизав тебе з лиця світу?

«Чекати чого? Болить… Ай. Так, досить скиглити. Візьми себе в руки. Просто чекай. Але... пити хочеться нестерпно…»

— Води... Хтось! Дайте води, будь ласка! — вигукнув я, не витримавши.

Позаду щось клацнуло. Двері. Хтось увійшов.

— Ну що, оговтався? — пролунав грубуватий, але не ворожий голос чоловіка. — Є в тебе, брате, янгол-охоронець.

— У якому сенсі? — прошепотів я, намагаючись роздивитися.

— А в такому, що хтось постукав у мої двері. Я вийшов — а нікого немає. А ти лежиш, як з неба впав. У горах, між іншим, ні душі. Хіба що тролі, та й ті — щоб їх зустріти, треба мати чудернацьке везіння.

«Схоже, чудернацьке везіння в мене є...» — промайнуло в голові, саме в ту мить, як зелений чоловік зробив коротку паузу.

— Тобі тут не можна залишатись, — спокійно мовив чолов’яга. — Зараз я дам тобі знеболювальне, і ми зав’яжемо тобі очі. Тільки не хвилюйся. Просто… гори — це стратегічна частина нашого міста.

Він говорив упевнено, але м’яко, наче хотів заспокоїти, не примусити.

— Ми перенесемо тебе туди, де чужинцям можна перебувати. І вилікуємо. Як рідного.

— Чомусь я тобі вірю, — сказав я щиро.

— А ще б ти не вірив, — усміхнувся він. — Зараз би лежав у снігу, поки тебе не знайшли. А якби й знайшли… то хіба на кубики — і до святкового напою, — пожартував він, хрипло засміявшись.

— Ти прям розвіюєш усі стереотипи про свій народ, — зауважив я, обережно повернувши голову до каміна.

Там потріскувало вогнище, яке наче дихало.

Після гірських просторів, де все було крижане і вороже, це полум’я здавалося майже священним, божественним. У такі миті починаєш замислюватись: наскільки звичайне багаття — не звичайне. Наскільки велика його роль у житті мандрівника. І в самому житті.

Він простягнув мені скляний келих. Я без вагань випив гірку суміш до дна. Гострий смак розпік горло, але майже одразу прийшла легкість — біль відійшов у тінь, а за ним — і свідомість.

Я заснув.

Прокинувся від того, що мене кудись несуть. Очі були зав’язані, та я не панікував — довіра до того чоловіка залишалася. Тож я розслабився і лежав спокійно, тримаючись за краї дерев’яної ноші, на якій мене несли.

Час від часу крізь пов’язку пробивалося денне світло, що пульсувало теплом навіть через закриті повіки. Потім знову темрява — ми заходили до якогось приміщення.

— Це і є наш хворий? — пролунав жіночий голос. Сильний, але не грубий.

— Так, — відповів знайомий чоловік. — Бієвло, постарайся. У нього обмороження, особливо на ногах. Ну, ти й сама знаєш, що робити...

— Покладіть його на ліжко і йдіть, — твердо сказала жінка.

«От зараз мені й буде...» — майнула думка, коли мене почали обережно знімати з ноші.

— Гик, — видав я, напружившись від очікування болю, але… нічого. Жодного пекучого спалаху. Зілля, чи що там мені дали, подіяло краще, ніж я сподівався.

— Він твій, — кинув хтось інший, також чоловік, але голос незнайомий. Я одразу відчув — це не той перший, не мій рятівник.

Бієвла була дуже люб’язною до мене. Вона обходилася зі мною, як з власним сином.

Я обморозив значну частину шкіри, але її мазі, пов’язки й зілля зробили своє — повільно, але впевнено, тіло відновлювалося.

Увесь цей час я майже не виходив з будинку. Лише під кінець лікування, коли вже міг ходити, інколи навідувався на ринок. Та міста як слід, так і не побачив. Хоча навіть того, що встиг побачити, вистачило — ґрунтовності, сили й простоти цього народу.

Поки був лежачим, дізнався кілька цікавих речей. Наприклад, що в Бієвли є заможний залицяльник — купець Хорде. Міцний, як скеля, щоправда, невелика — принаймні, в порівнянні зі мною. Але як для її народу — справжній кремінь. А ще — багатий. Бієвла, втім, знає собі ціну: тримає його на гачку своїм шармом і грацією. Він то дарує їй прикраси, то облаштовує її будинок, а вона все відтягує й відтягує... Ну, то вже їхня справа.

Одного разу мене навіть відвідав сам король Бургунд із королевою Патрисією. І скажу вам відверто — кого б я тут не зустрічав, усі були привітні, доброзичливі. Навіть Ікіл із таверни, певно, просто був не в гуморі зранку… або це в нього такий гумор. Одне слово — мені тут подобалося. Але не варто забувати про пророцтво.

Тому щойно зміг повноцінно ходити, одразу почав збиратись у дорогу.

— Завтра на світанку вирушаю, — сказав я Бієвлі. — Мені б ще коня придбати…

— Не потрібен тобі кінь, — раптом мовила вона, спершися стегном на піч і дивлячись на мене з тією самою турботливою серйозністю, яка змушує слухати.

— Як це — не потрібен?

— А так, що сам ти більше нікуди не поїдеш. Дорога надто небезпечна. Двад’яни геть сором втратили, — зітхнула. — Та ти й сам це вже знаєш. Почекай ще день. Побудь у мене. А потім поїдеш. Мій Хорде якраз збирається до Махать’янополіса у справах. А я так зрозуміла — тобі якраз туди.

— Добраніч, любий, — кинула вона мені услід.

Ох, як мені подобається її душа... Милий... Любий... Ці слова ще довго звучали в мені, наче пісня, яку хочеться слухати знову і знову.

На світанку я прокинувся й не став гаяти часу. Вийшов прогулятись, аби краще роздивитися місто, в якому мене прихистило життя.

Бієвла жила майже впритул до гір. Вершендія — це не звичайне місто. Тут немає нічого поверхневого — усе або виростає з землі, або вкарбоване в камінь. Ринки, таверни, майстерні, будиночки і навіть сама площа — все розташоване в підніжжі гори, мов долоня, простягнута до неба.